Переглядів: 65 | 05.03.2020 - 17:48

Питання громадської самоорганізації українців у історичній ретроспективі

Становлення України як демократичної держави ще з часів відновлення державної незалежності у 1991 році пов’язане з незмінним бажанням громадян безпосередньо брати участь у суспільно-політичних процесах, мати вплив на державу, її внутрішньо- й зовнішньополітичні орієнтири тощо. Наголосимо, що це є певною ментальною традицією українців. За останні сто років саме активність громадян в українському загальнонаціональному контексті впливала на ключові державотворчі події й відображала суспільний інтерес до відродження й відстоювання не тільки національних, але й демократичних цінностей. Хроніка Української революції 1917 – 1921 років, подальший індивідуальний і масовий спротив комуно-радянській системі в СРСР, український національний рух на українських землях, що тимчасово перебували у складі інших іноземних держав упродовж міжвоєнного періоду (Закарпаття у складі Чехословацької Республіки і під окупацією Угорщини, Північна Буковина у складі Румунії, Східна Галичина в складі Польщі), повоєнний національно-визвольний дисидентський рух, етап дієвого відродження української державності на зламі 1980-х – 1990-х років промовисто свідчать про акумулюючу роль громадянського активу в державотворчих процесах. Громадські діячі українського національного руху постали в авангарді суспільно-політичних перетворень і стали генераторами творення феномену системи громадських організацій як вважливого механізму сприяння державотворенню сучасної України.

Тому цілком логічною видається думка, що створення громадських організацій і об’єднань в Україні було зумовлено декількома факторами: історико-політичними традиціями, ідеологічним протистоянням у суспільстві, формуванням та відстоюванням демократичних відносин і плюралізму, активізацією громадсько-політичного життя населення,  відродженням культурно-духовних цінностей, захистом навколишнього середовища й вирішенням екологічних проблем, потягом до національного державотворення Незалежної Соборної України. Однак найголовніше значення їх функціонування полягає в тому, що громадські організації різних типів за своєю сутністю найперше сприяли суспільно-державній інтеграції українців та інституціоналізації інтересів усіх громадян держави.

В умовах незалежності Українська Держава, хоч і не швидкими темпами, але поступово й достатньо динамічно вбудовувала в конструкт взаємодії держави й суспільства характер демократичних відносин, кінцевою метою чого видніється формування стабільної системи соціально справедливої, правової держави і громадянського суспільства.

У цьому напрямку особливе місце відводиться громадським організаціям, які цілком закономірно повинні виконувати роль інтегруючого посередника у суспільно-політичних процесах і мають взяти на себе місію демократичного міжінституційного механізму сприяння державотворенню. Але разом із тим, відразу виникає ціла низка практичних питань, проблем і застережень щодо їхньої публічно-правової спроможності та місця у державотворчих процесах з точки зору впливу на прийняття політичних рішень, артикуляції суспільних інтересів, формування демократичного типу мислення громадян, відпові-дальності за дії тощо.

В Україні давно вже визріло соціумне усвідомлення участі громадян у важливих суспільно-політичних процесах, що змушує адекватно реагувати на процеси державотворення, ідеологію (програму, плани) розвитку країни тощо.

Громадянське суспільство як ідеал не є таким далеким у перспективі, якщо ставитися до нього як до рукотворного (природного) конструкту, що складається із практики можливостей людського самоуправління, прояву громадянської ініціативи, дієвості всезагального плюралізму. Одночасно, громадянське суспільство не є звичайним набором демократичних механізмів, інституцій і структур, а насамперед вільним і публічним середовищем, у якому громадяни відчувають себе не просто важливою, а центральною ланкою суспільного життя, зацікавленими ініціаторами й реалізаторами соціальних, загальносуспільних інтересів, учасниками життєво необхідних суспільно-державних процесів. На нашу думку, громадську організацію в сучасних умовах розвитку України слід розглядати найперше як необхідний елемент демократичного публічного управління та елементом громадської самоорганізації. Таке розуміння сприяє актуалізації місця й ролі громадських організацій у процесі державотворення та динаміці суспільно-політичних явищ, зокрема.

Проте, сьогодні уявлення про громадську організацію у типового українця буденно занижене до рівня виключно певної групи за інтересами. На жаль, у суспільстві побутує думка, що громадські організації – це фінансовані різноманітними агентами впливу групи людей, які виконують для цих агентів відповідні дії у приватних інтересах. При цьому ігнорується громадський фор-мат добровільного, просвітницького чи волонтерського характеру їхньої сутності, недооцінюється реальна практична можливість впливати на перебіг державотворчих подій.

Додає скептицизму й незнання історичної минувшини, історії громадських рухів та об’єднань, де можна знайти величезні пласти підтвердження визначальної ролі громадських організованих груп в процесі боротьби за державність не тільки України, а й багатьох інших країн. Все це разом породжує громадську апатію, зневіру у власних силах, байдужість до суспільно-політичного життя і вкорінює негативне сприйняття у державі та суспільстві важливого елементу демократичного буття українського народу.

Натомість вважаємо, що найхарактернішою рисою соціально-політичного життя українського суспільства є традиційне існування груп людей, які об’єднуються за спільними інтересами й ознаками. Подібні групи є типовими для українців з огляду історичного минулого. Традиціоналізм групування чи об’єднання був і залишається основою їхньої життєдіяльності. Причому українцям притаманне саме добровільне, а не силове чи примусове об’єднання тих чи інших груп і, як правило, довкола одного суспільно значимого явища. А в цьому, в свою чергу, і є сила колективістського українського суспільного життя, підстава його організації.

Однак, щоб довести правдивість такого твердження, треба проаналізувати історичне минуле українців і знайти витоки традицій їх потягу до громадських об’єднань. Тільки таким чином, на нашу думку, ми зуміємо визначити природу громадських організаційних форм та роль, яку відіграють структурні організації у суспільно-політичному житті української держави і довести актуальність їх буденного функціонування для подальшого розвитку громадянського суспільства.

Отже, громадські організації та рухи – це добровільні, масові об’єднання громадян, що виникають внаслідок їхнього вільного волевиявлення на основі спільних інтересів і завдань [6]. Щоправда, відомий український юрист, соціолог і політолог Станіслав Дністрянський вказував, що «існують ще окремі організації суспільних цілей, які своєю суспільною метою чи своєю соціальною внутрішньою установою прив’язують членів без огляду на особисту волю» [2, с. 699]. Він мав на увазі передусім професійні товариства, які примусово створюються із промислових робітників на підприємствах. Навіть диктатори вбачали в існуванні організаційних об’єднань населення щось вигідне для своєї влади. Це підтверджують слова диктатора Португалії Салазара: «Найважливішим політичним завданням є зорганізувати народ як натуральний організм в державних рамках із пошануванням добровільних груп» [9, с. 23].

Узагалі, авторитарні режими постійно часто користуються масовими організаціями та рухами для підтримки свого панування. Однак українському суспільству такі традиції не були притаманні в силу суспільно-політичних і соціально-культурних, економічних обставин і не залишили будь-яких основ для типового наслідування [9, с. 23 – 24].

Актуальність теми про місце і роль громадських організацій та об’єднань у сучасному українському суспільстві ще важлива й тому, що українська держава проходить важкий суспільно-політичний період розвитку, а значить участь громадян в публічно-управлінській діяльності через громадські організації – це своєрідний каталізатор, який створює баланс сил і направляє державницький апарат у потрібному для майбутнього України політико-правовому й суспільно значимому руслі. У цьому можна переконатися, прослідковуючи різноманітні суспільно-політичні кризи, що викликали гострий громадський резонанс й породжували неодноразово хвилі протестних рухів упродовж останніх тридцяти років.

Про актуальність діяльності громадських організацій та об’єднань, а також впливу на їхню діяльність з боку українського населення говорили відомі науковці і політики. У своїх працях вони неодноразово зверталися до суспільної думки й громадсько-полі-тичної активності населення України впродовж її багатовікового існування.

Варто сказати, що свідчення про об’єднання громадян зі спільними поглядами на природу, суспільство й інші важливі компоненти життя можна знайти ще у стародавніх суспільствах. Починаючи з античних часів, у різні періоди людської життєдіяльності з’являлися різноманітні соціальні та суспільні організації та об’єднання, які до певної міри впливали на суспільно-політичний розвиток. Такими об’єднаннями можна вважати середньовічні лицарські ордени, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі) та ін. З розширенням ліберально-демократичних засад і зростанням рівня громадсько-політичної культури в 19 столітті простежується тенденція до розширення розмаїття громадських організацій та об’єднань, соціальних рухів. Також зростає їхній вплив на функціонування  і розвиток суспільства в цілому.

На території сучасної України групи та союзи груп так само відомі з давніх давен. Пізніше можна пригадати князівські часи Київської Русі та Галицько-Волинської держави, козацький період Гетьманщини, культурно-освітні гро-мади і братства у часи предтечі українського відродження (кінець 18 – 19 ст.). Це те, на чому базуються традиції українського громадсько-політич-ного життя, діяльності суспільних груп та об’єднань. Вони є типовими як для економічного (чумацькі союзи, артілі, фермерства), так і культурного (братства, хати-читальні тощо) життя. Тому організації та об’єднання громадян є найстарішою українською традицією соціального колективного впорядкування й захисту спільних інтересів.

Загалом історія людських взаємостосунків вказує на те, що український народ за своєю соціальною сукупністю є народом солідаристів, суспільним ідеалом якого, в більшості випадків, є колективність, а не індивідуалізм. Тому хотілося б погодитися із думкою відомого українського письменника і публіциста Юрія Липи, що «найприродніше місце українця – це перебування в групі, а інколи – поза групою. В групі розвивається він найліпше. Українське суспільство було, є і буде як образ взаємовідносин груп» [5, с. 220].

Історія громадських організацій та об’єднань в Російській імперії, куди входило більшість українських земель у 18 – 19 століттях, також має приклади. 31 жовтня 1765 року було затверджено статут першого в державі громадського об’єднання – «Вільного економічного товариства». А в Західній Європі на той час уже існувала розвинута система найрізноманітніших громадських об’єднань, що становила основу формування громадянського суспільства [9, с. 25].

Згодом, у Росії розвиток громадських організацій та об’єднань пішов дещо іншим, не вільнодумним, шляхом, відмінним від традиційного західноєвропейського. Внаслідок запізнілого формування правових норм, загальнодержавного законодавства для громадських об’єднань, вони не отримали характеру соціальної альтернативи. Однак ці громадські організації тут не завжди виступали захисниками інтересів громадян (як в Західній Європі), а були продовженням влади держави у суспільстві.

В Україні ж у цей час вже структуруються головні напрями діяльності громадських організацій та об’єднань. За основними напрямами діяльності їх поділяли на благодійні товариства, національно-визвольні організації, професійні об’єднання, громадські організації (метою яких було національно-культурне відродження), краєзнавчі товариства. За масштабом діяльності в тогочасній Україні діяли загальноімперські, всеукраїнські, повітові, міські та сільські громадські об’єднання.

На зламі 19 – 20 століть в українців з’явився черговий шанс відродити політико-державні традиції. Чимало громадян стали членами опозиційних до влади груп та об’єднань, які представляли різноманітні громадсько-політичні та ідеологічні спрямування (народницький, консервативний, соціалістичний, націоналістичний тощо). Серед них можемо назвати кращих представників української інтелігенції – Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, В’ячеслав Липинський та ін. Подальші події найважчого для українців 20 століття не змогли викоренити потяг громадян до єдності в традиційних суспільних групах, хоча, потрібно зазначити, завдали потужного удару їхній сутності й якщо не зупинили розвиток даної інституційної одиниці, то подекуди змінили вектор і динаміку її функціонування.

Про існування в українців традиційної прихильності до об’єднання в рухи та громадсько-політичні організації писав відомий представник української суспільно-політичної думки Дмитро Донцов. У праці «Орден – не партія» він вказував на роль і сутність об’єднаного товариства козаків у Запорозькій Січі [3, с. 177]. На прикладі європейського «партійництва» Д. Донцов вказував, що період початку 20 століття схильний до партійного занепаду структурно, до хаосу і постійного пристосуванства. У свою чергу, він пропонував створення не традиційної партійної організації, а чогось іншого – старого/нового об’єднання громадян, а саме на зразок формації орденського типу. Ідеолог пише, що організації політико-партійного характеру існуватимуть і надалі, «але не вони загартують дух загалу, не вони врятують загрожені традиції, не вони скристалізують думку поколінь, не вони випростають моральний хребет нації, не вони нададуть новий блиск й атракцію її правдам, не вони викорчують так глибоко закорінений у нас комплекс «інферіорности»…» (пекельності – авт.) [3, с. 198].

Відстоюючи свою думку, Д. Донцов вбачав у орденській організації єдину силу побудовану на традиціях українського суспільства: «тому не хапаючись за ідею модерної «демократії», безсилої в боротьбі з комунізмом і з всякою «ординською» силою, мусить Україна їм протиставити стару ідею нашу нового Ордену, взорованого на ордені «лицарства запорозького», з своїм протектором Архангелом Михаїлом, патроном Києва і України…» [3, с. 200]. І хоч як прихильник іншої структурної організації, він підтвердив споконвічну схильність українців до діяльності в громадських об’єднаннях.

В’ячеслав Липинський, який був ідеологом громадсько-політичної організації орденського типу (Український Союз Хліборобів-Державни-ків), яку за формою діяльності вважали партією, основи й витоки громадської організаційної свідомості українців також шукав у історії козаччини. У своїх «Листах до братів-хліборобів…» він писав: «Сама ідея станових організацій і перебирання ними обслуговування суспільно-виробничих і громадських справ, без сумніву здорова. Це відповідає духовності українського народу, як нації, в політичному і господарському житті держави…» [1, с. 34 – 35].

Можна пригадати ще багато видатних українських мислителів, політологів, істориків, публіцистів, які чи екскурсами у минуле, чи безпосередньо своєю діяльністю доводили, що українці мають добрі громадянські традиції і всякого роду громадські організації та об’єднання відігравали, відіграють і відіграватимуть провідну роль у суспільно-політичному житті українського суспільства.

За радянських часів в Україні система добровільних громадських організацій та об’єднань зазнала змін, а найголовніше – була ліквідована сама сутність форм і принципів громадської самоорганізації суспільства. Усі товариства контролювалися державою, були принципово змінені їх функції, формалізовані завдання й цілі. Цим самим змінилося їхнє значення, місце й роль у суспільному житті, було викривлено сутність значення громадської організації як демократичного елементу самоорганізації суспільства. Це ще дається і нині нам взнаки. Тоді ж суспільство в черговий раз пережило занепад публічної громадсько-політич-ної активності. При чому, тоталітарна управлінська система робила це силовим способом, звичними для своєї структури методами знищувала національно-культурні традиції українського народу.

Тільки в період краху комуно-радянської системи (кін. 1980-х – поч. 1990-х рр.) в українському суспільстві намітилися позитивні зміни, які врешті-решт привели до відновлення історичної пам’яті, яка сприяла відродженню державницької свідомості, думки і політики. Збудником цих перетворень стали традиційний потяг до автономної самоорганізації, бажання українців об’єднуватися в групи і відстоювати свої переконання. Лібералізація суспільно-політичного життя, на яке було змушене піти політичне керівництво СРСР, надала нового поштовху й свіжого «дихання» багатьом представникам української інтелігенції, іншим соціальним групам. Так, спочатку почали виникати й набувати все більш відкритих форм різноманітні клуби, товариства, інші форми громадських організацій та об’єднань [4, с. 413].

У силу тогочасних суспільно-політичних обставин більшість громадських організацій отримали політичне забарвлення. Саме політизація суспільства й стала такою собі своєрідністю життя держави в цей час. Роль громадських груп відразу зросла, оскільки завдяки ним і разом із ними українці отримали можливість гостро критикувати існуючу систему і все, що з нею пов’язане. Підвищення активності народних мас зумовило і повернення на волю українських політичних в’язнів, які відразу очолили різні напрямки суспільно-політичної опозиції (В. Чорновіл, Л. Лук’яненко та ін.). Поступово цей рух набував масовості й урешті-решт перетворився на широкопредставницький народний рух. Все більшої популярності набували неформальні громадські організації, які й очолили боротьбу за відновлення Незалежності України (Народний рух України за перебудову, Українська гельсінська спілка та ін.).

Діяльність багатьох подібних громадських об’єднань, які чутливо реагують на суспільні імпульси, істотно впливає на перебіг історичних подій, особливо, коли історія робить свій черговий крутий поворот. За роки незалежності України таких зиґзаґів було чимало. Більше того, на основі зробленого екскурсу в минуле України можна помітити певні закономірності у суспільно-політичному розвитку українського народу. У часи національного пробудження українського суспільства знаходилися групи громадян, які об’єднувалися спільними дер-жавотворчими інтересами і намагалися вплинути, передусім, на політичне курс держави [8].

В одному з історичних документів – «Маніфесті політичних партій, рухів, об’єднань, угруповань, громадських організацій», одноголосно прийнятому на всесвітньому форумі українців, було записано пророчі для українців слова: «В цій нашій державі повинні знайти втілення віковічні мрії і прагнення українського народу та всіх національностей, що проживають на українській землі. Сподіваємось, що в цій державі увінчаються перемогою діяння наших національних пророків, боротьба багатьох поколінь нашої нації, подвиги мучеників і героїв, які вставали зі зброєю за волю України. Це наша держава продовжує тисячолітню історичну традицію Українського державотворення, започаткованого київськими князями, розгорнуту великими гетьманами та підняту до нового життя українськими державними утвореннями двадцятого століття» [7, с. 145].

Одночасно, громадські організації символізують у своїй структурній суті центр інтеграції активних громадян, котрі через прояв активної громадянської позиції оцінюють реальний стан та перспективи розвитку публічно-управлін-ського потенціалу членів суспільства. Фактично, громадські організації, в формалізованому вигляді, у змісті своєї діяльності можуть бути зразком демократичного публічного управління. Їм притаманний колективний стиль управління. Адже їхнє соці-альне призначення виходить із природного бажання громадян до колективної (групової) самоорганізації та самоврядування.

Таким чином, існування громадських організацій, громадських рухів є невід’ємним елементом будь-якого демократичного суспільства. Їхнє соціально-політичне призначення і роль полягає, насамперед у тому, що вони допомагають людям у повсякденному житті, звільняють особистість від необхідності самостійно вирішувати безліч проблем та сприяє передбаченню і недопущенню антидержавницьких та антисуспільних вирішень владою політичних проблем.

Тому громадська орга-нізація сьогодні – це, насамперед, генератор волі та інтересів громадян, трибуна вираження своєї громадянської позиції, інститут здійснення громадського контролю за діями влади, політиків і державних службовців загалом.

Вона також є центром акумулювання сервісно-орієнто-ваної політики держави і громадянського суспільства, що відкриває широкі можливості для суспільно-політичної ініціативи громадян з метою здійснення ними так життєво необхідного самоврядування й уточнення системи координат «держава – суспільство».

Література:

  1. Гришко В., Базілевський М., Ковалів П. В’ячеслав Липинський і його творчість. Нью-Йорк, 1961. 86 с.
  2. Дністрянський С. Загальна наука права і політики (фрагмент). Політологія. Кінець XIX – перша половина XX ст.: Хрестоматія. Львів, 1996. С. 689 – 702.
  3. Донцов Д. Хрестом і мечем: Твори. Торонто – Нью-Йорк – Лондон, 1967. 320 с.
  4. Історія України. Нове бачення: Під ред. В. А. Смолія. К., 1996. Т 2. 494 с.
  5. Липа Ю. Призначення України. К. 1992. 270 с.
  6. Про громадські об’єднання: Закон України станом на 22 черв. 2018 р. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4572-17.
  7. Римаренко Ю.І. Національний розвій України. Львів, 1992. 270 с.
  8. Токар М. Ю. Поетапний аналіз динаміки розвитку громадських організацій у контексті взаємодії держави і громадянського суспільства. Демократичне врядування: наук. вісн. Вип. 22 / за заг. ред. чл.-кор. НАН України В. С. Загорського, доц. А. В. Ліпенцева. Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2018. URL: www.dv.lvivacademy.com
  9. Токар М. Ю. Українці та партії й громадські об’єднання з огляду історичної традиційності. Carpatica – Карпатика: Проблеми вітчизняної та зарубіжної історії / Ужгород. націон. ун-т, Науково-дослідний інститут Карпатознавства. Ужгород: Вид-во “Два кольори”, 2001.  Вип.12. С. 22 – 32.

Маріан ТОКАР, професор Карпатського університету імені Августина Волошина (Ужгород)