Переглядів: 190 | 01.02.2020 - 11:03

Українська наука в гонитві за «красним слівцем», а не реальністю…

Сьогодні вираз «реформування наукової сфери» звучить уже як невиліковний діагноз, що сприймається науковцями як безпорадність і байдужість головного донора – держави, який не прислуховується до симптомів пацієнта (науковців). На жаль, вже багато років українська наука переважно перебуває в епіцентрі «слова», а не «діла». Загалом тут закладено чимало ризиків, вирішення яких «все і одразу» неможливе. Адже надто відчутними є наслідки значно раніше прийнятих негативних рішень функціонерами «не від науки». Тому, як на мене, є дві ключові проблеми, які руйнують і так кволу основу національної науки – моральна і матеріальна.

Перша – це психологічне нищення «класу» науковців, їхнього творчого потенціалу та професійної мотивації. Інтелектуальні потуги української науки відомі у всьому світі. Доказом цього є чисельні відкриття, які прислужилися людству. Ще одним доказом цього, на жаль негативним, є масова еміграція кращих наукових кадрів за кордон внаслідок неспроможності держави забезпечити адекватний (навіть психологічно) розвиток науки та її творців. Українська влада ж і далі притримується тенденції на формальну підтримку творчого потенціалу національної науки.

Друга проблема взаємопов’язана з першою. Це тотальне цілеспрямоване зменшення матеріальної підтримки науковців та фінансування наукових проектів, науки як такої з боку влади. Остання завжди знаходить «вмотивовані» підстави для відповідного позиціювання з наукою, однак щоразу позитивних наслідків не відчувається. Адже програють всі – як наука, так і держава в цілому. Відтак наноситься комплексний удар по всім науковим сферам, що ліквідовує саму парадигму існування наукових шкіл, напрямів, елементарних майданчиків для її розвитку тощо. Відтак, на проблеми навколо науки не можна дивитися відособлено, з точки зору якогось вузького питання, що ніби має пріоритетне лише сьогодні значення. Принаймні вони мають бути тісно пов’язані між собою й відчувати взаємозалежність у вирішенні більш комплексних чи глобальних проблем.

Зрозуміло, що держава повинна виділяти пріоритети. Так було, є і, очевидно, буде. Але сьогодні їхнє визначення звучить як вирок для багатьох наукових напрямів, спеціальностей, яких немає у даній ситуативній вибірці. Більше того, як показав час, пріоритети, що десятиліттями маніпулятивно визначалися владою, врешті були хибними, незрозуміло за якими критеріями, а скоріше хаотично, позначені.

Не хотілося б, щоб реформування системи української фахової наукової періодики мало такі ж тенденції. Але, вочевидь, цей процес уже запущено. Сучасні популісти у владі актуальність освіти і науки в українському суспільстві, на жаль, далі доводять до абсурду. Очевидно, вони апелюють власним життєвим досвідом, а не світовими практиками й прагматикою реального стану в національній науці. І я не думаю, що документ «Про затвердження Порядку формування Переліку наукових фахових видань України» у такій редакції, яку зараз активно обговорює наукова спільнота України стане рятівним колом для всієї науки чи конкретних науковців. Скоріше навпаки. Закладений базовий поділ на категорії фахових видань не адаптований до реального стану справ у сучасній науці й може лише поглибити цілу низку проблем пов’язаних з її розвитком.

З приводу цього маю деякі власні міркування. Найперше, пропонований поділ фахових наукових видань за відповідними кваліфікованими категоріям («А», «Б»…) не враховує принципів демократичної освіти і науки. Це стосується того, що існує очевидна несправедливість по відношенню до реалізації свого наукового потенціалу, скажімо для гуманітарних і природничих напрямів. Така нерівноправність шкодить перспективам соціогуманітарного спрямування, увага до якого сьогодні потребує особливої підтримки держави і є морально-психологічним запитом громадянського суспільства. Натомість, через зайву бюрократичність і надмірну комерціалізацію проекту, що прикривається модерною інновацією та реформуванням, він є нищівним ударом по всій системі наукової періодики.

На сьогодні кількість наукових видань зі згаданого напряму, які мають шанс потрапити до категорій «А» і «Б» надзвичайно обмежена. Зрозуміло, що у пропонованій редакції документу за основу взяті критерії зарубіжних баз даних та можливості визначення їх наукової значимості за формальним принципом індексування у провідних зарубіжних наукометричних базах даних, скажімо Web of Science та Scopus, які є комерційними проектами. Однак їхні критерії сьогодні є штучно завищені й не відповідають реальному стану розвитку національної науки та її залежності від соціально-економічних й інших факторів. У такій ситуації найцинічнішим виглядає рішення про виключення більшості діючих національних наукових видань із переліку фахових «без права поновлення», що вважаємо не припустимим.

Переконаний, що в сучасній ситуації в Україні питання фаховості періодичних наукових видань має вирішуватися за поміркованими, а не кабінетними радикальними методами, які скоріше нагадують гонитву за модою, а ніж об’єктивне бажання допомогти вивести українську науку на належний рівень розвитку. Думається, найперше, слід встановити рівноправні міждисциплінарні умови розвитку наукових напрямів. Адже за останні роки, також на основі владної «пріоритетності», профільними міністерствами було значно розширено базу даних різноманітних спеціальностей, із яких сьогодні продовжує відбуватися освітньо-кваліфікаційний відбір кадрів, а також підведено під них науково-дослідну складову. У вищих навчальних закладах не тільки збільшився перелік спеціальностей, із яких громадяни мають право здобувати освіту, а й розширилися можливості фіксації та оцінки наукових здобутків спеціалізованими радами. У такій ситуації різке скорочення фахових наукових видань виглядає не тільки нелогічним, а й абсурдним. Це при тому, що основне навантаження (ні моральне, ні матеріальне) за ведення видавничої діяльності держава (влада) сьогодні не несе. Уся відповідальність, у тому числі за якість наукової продукції, лежить на редакційних колегіях та установах, при яких наукова періодика діє. Це повністю вписується у базове розуміння демократичної освіти і науки, тим більше закріпленої законодавчо у розрізі автономії навчальних і наукових закладів.

Науковець теж має право обирати собі наукові фахові видання на свій розсуд. Він сам врешті-решт несе, як і було завжди, відповідальність за результати своєї наукової роботи. Обмеження вибору породжує значні проблеми особистісного професійного зростання кваліфікованого науковця, зменшує можливості апробації власних здобутків. Крім того, воно значно підвищує рівень загрози корупційного характеру, з чим так активно сьогодні боряться освітні функціонери.

На мою думку, також не враховано й позитивного досвіду процесу видання наукової фахової періодики, яка, хочу наголосити, стала продуктом не стільки державних стандартів, скільки авторських, творчих, інтелектуальних проявів науковців на місцях – у кожному навчальному закладі, науковій установі, редакційній колегії.

Виходячи із реалій, на наш погляд, варто вибудувати систему наукових фахових періодичних видань відповідно до існуючих спеціальностей, де є відповідні фахові кадри, що забезпечать якісну роботу редакційних колегій. Можна було б встановити адекватні сучасним реаліям категоріальні обмеження в кожній зі спеціальностей, забезпечивши таким чином рівноправність у науково-фаховому просторі для кожної з них. Найкращі наукові фахові видання таким чином могли б конкурувати між собою, а науковець мав би можливість обирати кращу платформу для презентації та апробації своїх науково-дослідних здобутків і наукових міркувань. Це при тому, що найякісніший національний фаховий видавничий продукт і так спокійно може претендувати на включення до переліку зарубіжних наукометричних баз даних. Разом із тим, це б не позбавило фахівців інших (навіть «непріоритетних») наукових напрямів від комплексного розвитку та індивідуального професійного зростання, а наукове видання – статусу фахового. А час невдовзі сам розставить все по місцях і відсіє непотрібні українській науці інституції. Ось тут вже потрібними будуть контролюючі функції влади, яка повинна не ситуативно й вибірково, а на основі публічних та загальноприйнятих критеріїв принципово реагувати на порушення чи недотримання науковцями «правил гри».

Відтак, у цьому контексті дискусії, нагальною проблемою національного розвитку науки бачимо нині зрівняння стартових можливостей для всіх наукових напрямів соціогуманітарного та природничого профілів, їх належного морально-психологічного й матеріально-фінансового обслуговування владою на всіх рівнях, а не гонитву за модою і комерціалізацією науки в невідповідних для цього соціально-економічних умовах.

Маріан ТОКАР