Переглядів: 224 | 30.01.2020 - 17:32

До питання про локалізацію монастирів ордену св. Павла Відлюдника на теренах сучасного Закарпаття (за матеріалами писемних джерел та топоніміки)

Оксана ФЕРКОВ, кандидат історичних наук (Ужгород)

Із оформленням нових комітатів у північно-східному порубіжні Угорського королівства та поширенням на ці землі юрисдикції відповідних інституцій Католицької Церкви починають прибувати монахи і створювати свої осідки. Ймовірно першими були ченці ордену св. Бенедикта (Ordo Sancti Benedicti), премонстранти (Candidus et Canonicus Ordo Praemonstratensis), францисканці (Ordo Fratrum Minorum), кармеліти (Ordo fratrum Beatae Virginis Mariae de monte Carmel) тощо. На жаль на сьогодні не знаємо ґрунтовного дослідження про поширення інституцій Католицької Церкви на території комітатів Унґ, Уґоча, Береґ, Мараморош тощо від початків формування Угорської середньовічної держави. Краєзнавча література першочергово висвітлює історію християнської церкви східного обряду, православні монастирі регіону, проблему унії 1646 р., минуле Мукачівської греко-католицької єпархії тощо. Про католицькі церкви, монастирі, діячів є тільки фрагментарні згадки. Отже, для повноти картини історії Закарпаття та суміжних регіонів варто дослідити проблеми минулого інституцій Католицької Церкви, монастирів різних орденів, зокрема ордену св. Павла Відлюдника – паулінів.

Отож на основі аналізу писемних джерел та даних топоніміки спробуємо визначити місце розташування обителі ордену св. Павла Відлюдника на території Закарпатської області України. Орден св. Павла Відлюдника – єдиний католицький орден угорського походження. До середини ХІІІ ст. орден мав усього три монастиря, через трохи більше як десять років вже – 12. Розквіт паулінського монастирського життя припадає на першу половину XIV ст. у цей час виникають монастирі ордену в північно-східній фронтирній смузі Угорського королівства, зокрема Унґвар (1384, Ужгород), Велля (1380, поблизу сучасного села Вовкове), Есень (1356), Береґи (1329, поблизу села Нижні Ремети Берегівського району), Реметах (1363, тепер на території Румунії). Про існування католицьких парохій та церков до першої третини XIV ст. відомості суперечливі, першій достовірні дані пов’язані із відомостями з реєстру папської десятини, який укладений у середині 1330-х рр.. Документ не дає точних даних про існування та локалізацію католицьких монастирів, адже вони не збирали десятину (тільки у тому випадку коли монахи, абат виконували функції парохів – автор). Із окремих згадок можемо припускати, що мова йде саме про чернечу обитель.

До писемних джерел, які можуть допомогти у локалізації монастирів є актові документи угорських королів або капітули XIV – XVI ст., документи про дарування земель ордену, майнові та господарські документи тощо Важливим джерелом є історія ордену паулінів, написана Ґерґелем Дєндєші (1472–1532) у середині XVI ст. – Vitae fratrum (Життя братів) та Inventarium (Інвентар грамот ордену).
Про існування чернечих обителі на території північно-східних комітатів середньовічної Угорщини можемо допускати за топонімікою, зокрема за зазначеними на картах XVIІІ–ХІХ ст. топографічними назвами. Звичайно, підтвердити або спростувати існування монастирських обителі можуть тільки археологічні дослідження. Наскільки нам відомо до сьогодні на території Закарпаття не проводилося археологічних розкопок для виявлення або дослідження залишків монастирів ордену паулінів. Тиводар Легоцький у 1872 р. дослідив руїни паулінського монастиря в Нижніх Реметах, але повномасштабні розкопки не проводив.

Отже, у перші десятиліття після включення території Ужанського, Березького, Угочанського, Марамороського комітатів до адміністративно-політичної та церковної структури Угорщини прибували до регіону монахи різних католицьких релігійних орденів, невдовзі вони закладають свої обителі і це підтверджують джерела. Складним залишається точна локалізація монастирів. До того ж на сьогодні не залишилося слідів жодного з паулінських монастирів, які свого часу існували на території сучасного Закарпаття.
На території сучасної Закарпатської області зустрічаємо кілька географічних назв (села, урочища тощо) де фігурує слово «ремете», який з угорської мови означає відлюдник-монах, що живе віддалено від населеного пункту, в лісі, печері: Нижні Ремети і Верхні Ремети (Берегівський район), Тур’я Ремети (Перечинський район), хутір Ремети (Ужгородський район), Ремети (колишній Мармароський комітат, трохи вище від Тячева, нині територія Румунії). Топоніміка відображає певні історичні процеси і зберігає пам’ять про присутність монахів-відлюдників (серед відомих на території нашого краю монахів саме пауліни вели відлюдницьких спосіб життя – автор).

Спробуємо співставити дані різних джерел. Активне осідання різних католицьких орденів у цій зоні Угорського королівства відбувалося у першій половині XIV ст. за сприяння королеви Ержебет (1305–1380, Єлизавета Польська, дружина Карла Роберта) та другій половині століття за правлінця короля Людовика Великого (1342–1382).
Відомо, що королева мала значні володіння у цьому регіоні, у тому числі міста Мукачево, Берегово тощо. За припущенням Т.Легоцького Ержебет часто навідувалася до Березького комітату і «заснувала кілька монастирів». В Мукачеві, Берегсасі (сьогодні Берегово), Кіш-Березі (Нижні Ремети) та в Тарпі (сьогодні на території Угорщини) поселила монахів ордену Св. Павла Відлюдника, «збудувала для них монастирі». Вчений вважає, що монахів королева запросила із Польщі. На нашу думку це малоймовірно, бо на території Польщі перший монастир паулінів засновано тільки у 1382 р. родичем угорського короля Людовіка Великого польським князем Владиславом Опольським поблизу Ченстохова . Отож, в Березькому комітаті пауліни поселилися скоріше, аніж засновано перший монастир ордену на території Польщі.

На думку угорського краєзнавця другої половини ХІХ – початку ХХ ст. монастир паулінів в Берегсасі знаходився на південно-східній окраїні міста. У 1568 р. місцевий шляхтич Секель Антал захопив землі францисканців, домініканців та паулінів у межах міста. Т.Легоцький пише, що це був монастир паулінів, заснований в честь Пречистої Марії (Boldogságos Szűz Mária) на окраїні міста. Але ж біля Кіш Берега (суч. Нижні Ремети) також стояв монастир ордену в честь Пречистої Марії.

На сьогодні неможливо локалізувати обитель монахів-паулінів в Берегові та навіть говорити про окрему обитель ченців, а не «філію» Березького монастиря. Так, у 1938 р. один з авторитетних дослідників історії ордену св. Павла відлюдника Еміль Кішбан ототожнює монастир у Берегсасі та монастир у Береґах: «березький монастир поблизу Мукачева, скоріше на місці сучасного Берегсаса, на території Eгерської єпархії заснувала третя дружина короля Карла Роберта Ержебет у 1329 році». В архівних документах також не виявлено документів, які б стосувалися обителі в Берегові. Припускаємо, що пауліни не затрималися на довго у місті (тому і не має слідів в джерелах – автор), можливо проживали у колишньому монастирі бенедиктинців. Або ж, історична пам’ять пов’язана з паулінами в Берегові пов’язана з будинком і землями, які мали кішберезькі пауліни в місті.

Єлизавета Польська, дружина Карла Роберта


Про місцезнаходження монастиря у Берегах (Кіш Берег, сучасні Нижні Ремети, Берегівський район) маємо більш точну інформацію. Тиводар Легоцький пише, що на другу половину ХІХ ст. (1872) ще існували руїни стін монастиря на південно-східній межі села на березі Боржави, неподалік греко-католицької церкви. Каміння з руїн місцеві жителі використали для будівництва греко-католицької церкви у 1856 р. Датою заснування монастиря вчені називають також 1329 р. і пов’язують з королевою Ержебет. У працях сучасних краєзнавців знаходимо інформацію про цю обитель. Втім дещо спотворену. Так, М. Сирохман вважає, що це був монастир чину св. апостола Павла грецького обряду та храм перебудований за королеви Єлизавети – дружини короля Людовіка. Це не відповідає історичній правді, бо Єлизавета Баварська народилася у 1339 році, стала дружиною Людовіка тільки у 1353 р. Автор статі у Вікіпедії про село Нижні Ремети пішов ще далі, і назвав монастир жіночим, бо називався «палошок». Насправді з угорської мови «pálosok» означає не що інше як паулінів (форма множини від слова «pálos» – паулін, «pálosok» – пауліни – автор).

План руїн церкви монастиря паулінів біля Нижніх Ремет зроблений Т.Легоцьким

Із поширенням Реформації на території Березького комітату католицькі священики та монахи опинилися під загрозою духовного та фізичного знищення. Зміцнення нової релігійної ідеології супроводжувалося секуляризацією. Шляхтичі, що стали протестантами або симпатизували з новим вченням використовували різні засоби отримання земель Церкви. У період між 1541 – 1553 рр. монастир паулінів опустів. У боротьбу за маєтності ордену включилися місцеві землевласники. Монахи більше повернулися у цю місцевість.
Упродовж першої половини XVIІ ст. керівництво ордену св. Павла Відлюдника робило спроби повернення монастирів і земель, які були у володінні монахів, але безрезультатно. Будівля монастиря швидко руйнувалася. Місцеві жителі поступово розібрали стіни і використали матеріал для будівництва, зокрема і місцевої греко-католицької церкви. Під час візитації католицьких парохій і монастирів 1725 р. зафіксовано, що в давній монастир ордену паулінів біля Береґів тобто Ремет у зруйнованому стані.
Отже, монастир і церква ордену св. Павла Відлюдника поблизу сучасних Нижніх Ремет Берегівського району розташовувався неподалік сучасної греко-католицької церкви на південно-східній окраїні села. Топоніміка, крім назви самого населеного пункту, не зберегла слідів присутності тут паулінів. На кадастральних картах сусідніх Великих Берегів від 1865, 1905, 1907 рр. знаходимо урочище Remetei útfelé (у дороги на Ремети).

На території Березького комітату крім Берегова і Берегів на думку Т.Легоцького орден паулінів мав свою обитель поблизу Мукачева на горі Павла (Pál-hegy). Вчений не підтвердив своє припущення жодним джерелом. Топоніміка фіксує назву гори Пал. До початку ХХ ст. в місті була вулиця Палгедь (Pál hegy útca). Але це не означає, що назва гори і вулиці пов’язана із паулінами. Не виключено, що назва гори пов’язана із присутністю монахів-паулінів в околицях міста у період контрреформації. Орден св. Павла Відлюдника приєднався до місіонерської роботи на теренах охоплених протестантизмом у 1640-х рр.
У сусідньому Марамороському комітаті пауліни-відлюдники за щедрої волі короля Людовика Великого Анжу поселилися у 1363 році. Крім земель король подарував їм кілька млинів. Традиційно для зведення монастиря обрали віддалену від населених пунктів місцевість – на лівому березі Тиси вверх від міста Тячів на відстані бл. 8 км. Пізніше поблизу монастиря виникло село, яке стало називатися Ремети. На думку Вільмоша Белая саме монахи привели сюди угорців із низинних районів і поселили в новому селі.
Прибутки паулінської обителі за прикладом свого батька гарантувала також королева Марія (1389) та король Жіґмонд (Сигізмунд) Люксембурзький (1421). Монахи володіли майже цілим селом Ремети, в Тячеві і Реметах мали по одному млину, в Хусті – будинок, та отримували частку мита із переправи через Тису та інші.
Точну дату знелюднення монастиря у Реметах не знаємо, ймовірно сталося це у 1554 – 1556 рр., бо у 1556 р. магнат Петро Петрович подарував землі монастиря у марамороських Реметах Палу Сігеті. Через століття тодішній володар землі Ремет Дьордь Корніш поселив у село русинів. Колишня паулінська церква стала православною, а із прийняттям унії – греко-католицькою.

Зображення перебудованої кілька разів церкви монастиря ордену св. Павла Відлюдника у Реметах на Мараморощині на сторінках краєзнавчого видання другої половини ХІХ ст.

Церква паулінського монастиря у Реметах збудована на початку XV ст. (можливо це не перша церква, або була каплиця, яку перебудували) у готичному стилі. Коли вона стала церквою православних вірників її кілька разів перебудували, точніше добудовували. Наскільки нам відомо остання значна перебудова сталася у 1990 р., не чіпали тільки вівтарну частину церкви. Отже, із локалізацією марамороського монастиря паулінів як і у випадку з березьким не виникають особливі труднощі. Ситуація кардинально інша з «ймовірними» монастирями, про які є одна–дві згадки, в літературі, але немає жодних джерел. Так, цікаве повідомлення знаходимо у монографії Еміла Кішбана, який вважає, що на початку XІV ст. на відстані бл. 7 км від Ремет у місцевості Кекенєш (Kökényes, Терново, перша згадка про Терново 1389) пауліни мали свій конвент, церква якого була зведена на честь апостолів св. Філіпа та Якоба. Початком XІV ст. датує вчений поселення паулінів-відлюдників у Хусті. За повідомленням Е.Кішбана у Хусті монахи-пауліни збудували церкву на честь св. Михайла.
Отже, у добу королів Анжу у найвіддаленішій частині держави засновано кілька монастирів відлюдників.
У середині XІV ст. син Сімеона Томаш із роду Бакша заснував монастир ордену св. Павла Відлюдника в честь св. Філіпа та Якоба біля села Есень Ужанського комітату. Традиційно фахова література датою заснування монастиря називає 1356 р., втім монахи мали перебувати тут і раніше, адже документ від 1341 р. говорить про визначення меж володінь синів Томаша Есені Міхаля та Ласло. Джерело називає дорогу, яка веде до есенських відлюдників. Ще ранішу дату оселення монахів на землях Есень називає угорський історик початку ХХ ст. Я.Карачонї – бл. 1270 р.

На підтвердження існування паулінської обителі у 1340-х роках служить інформація про те, що на початку 1349 р. королева Єлизавета просить папу римського дати дозвіл на будівництво монастирів ордену св. Павла Відлюдника панам та католицьким вищим духівникам навіть у випадку коли єпископ заперечує цьому. Тобто королева лобіює право покровительства. Понтифік дозволяє заснувати тільки два монастиря ордену, але вже дуже скоро виникають кілька монастирів, зокрема і в Есені.
Отже, поселилися пауліни біля села бл. 1340 р., а фундація монастиря відбулася згодом, у 1356 р. У другій половині 1360-х рр. есеньські монахи, зокрема їхній абат (перєл) Трістіан довго не могли врегулювати конфлікт про визначення меж володінь із синами Томаша Есенї Ласло та Імре, і сином Яноша Ласло. Звинувачували панів, що вони порушили межі земель і зазіхають на монастирські володіння. Королівський суд вирішив конфлікт не на користь монастиря.
Монастир ордену паулінів в Есені дослідники локалізують на місці сучасного сільського кладовища (Kápolna domb), приблизно на 800 м. у південно-західному напрямку від сучасного села Есень (див додаток). Руїни монастиря не збереглися. Як розповідають мешканці села під час копання могил зустрічаються різні кам’яні та керамічні уламки.
Топоніміка зберегла пам’ять про монахів-паулінів. Відомі нам кадастральні описи (карти) другої половини ХІХ – початку ХХ ст. також фіксують кілька урочищ із назвою «Ремети». Вже згадувані вище документи 1270 та 1282 рр. називають землі/поле Ремети/Ремечи (remete mező) у районі Чаронди/Чорноводи. Це болотяна місцевість утворена у Середньовіччі численними притоками і рукавами Латориці. На картах вона зображена на лівому побережжі Латориці у районі сіл Аґтелек (сучасна Тисянка), Кішдобронь (сучасна Мала Добронь), Ашвань.
Цікаво, що на правому побережжі Латориці практично навпроти сучасного села Тисянка на картах XVІІІ – ХХ ст. зафіксований невеликий населений пункт Ремети (Remete, Latorcaremete, сьогодні це хутір відноситься до Великогеївської сільської ради – автор). Тут була і переправа через Латорицю. Можливо, назва зберегла пам’ять про осідок монахів у ближчій зоні, або їхні володіння (ліси). Розвиваючи цю думку далі варто звернути увагу на писемні джерела, де є назва Ремети. Якби цих джерел не було, то можна було б припустити, що назва хутора пов’язана із віддаленістю від сусідніх сіл. В угорській мові слово «remete» вживають і до людини, яка відлюдькувата, тримається осторонь інших. Тож коли утворилося село Ремети (воно було нечисленним і на початку ХХ ст. – автор), назву могли дати жителі сусідніх сіл, вказуючи цим на віддаленість села від інших сіл. Але більш ймовірна версія, на нашу думку, походження назви села від земель на іншому боці Латориці, які належали саме есенським паулінам (eszenyi remeték).
Отож, локалізація монастиря ордену паулінів в селі Есень Ужгородського району не викликає труднощів.

Зовсім інша ситуація із двома іншими монастирями Ужанського комітату – унґварським та віллянським (або середнянським). Джерела чітко фіксують виникнення паулінських обителі наприкінці XІV ст. – в Ужгороді 1384 р. та біля сучасного села Вовкове у 1380 р. Оба монастиря були засновані місцевими шляхтичами – Горянськими Друґетами і Часловці відповідно. Тобто вони мали право патронажу над обителями, дарували монахам орні землі, луки, ліси, виноградники, рибні ставки, давали дозвіл на будівництво та використання млинів тощо.
Монастир Вілле (Wylle, Vylle) заснований в честь св. Марії сім’єю Часловці (Császlóci) 1380 р. на землях Валкая (Вовкове, Valkaja). У 1393 р. сім’я Часловці розділила землі між братами, але патронаж над монастирем паулінів та усіма іншими церквами залишився спільним.

Ґ.Дєндєші початок будівництва монастиря датує 1400 роком. Згодом місцеві рутени (русини) підпалили монастир (1493) (ймовірно він був з дерева – автор) і монахи на деякий час залишили свою обитель. Повернулися і відбудували монастир за правління керівника ордену Іштвана (1496–1500, 1506–1512), тобто не пізніше як початок другого десятиліття XVІ ст. У 1510 р. дружина Міклоша Немет Марґіта повернула монахам унґварський виноградник. Велику допомогу монахам надавав Ласло Стрітеї. Подібно до есенського монастиря віллянський також був не великий, проживало у ньому 4–6 ченців. Не відомо з яких причин (господарська криза, напади русинів, тощо) монахи ще до 1542 р. залишили монастир. У цей рік землі віллянського монастиря були вже у руках братів Добо.
Знаходився монастир у південно-західному напрямку від Середнього між річками Веля і Солочина. Краєзнавці визначають місце колишнього монастиря на правому березі Велі в урочищі Гурка. Руїн монастирської будівлі або церкви не залишилося. На кадастральних картах середини ХІХ ст. є урочище Pod hurkú – Pod horko (Под гурку – Под горко), тобто під гіркою. Саме на цій гірці біля сучасного села треба шукати сліди колишнього монастиря ордену св. Павла Відлюдника.

На території колишнього Ужанського комітату приблизно одночасно із віллянським монастирем був заснований монастир паулінів в Унґварі (Ужгород). Фундатором були представники аристократичного роду Друґетів – найбагатші та найвпливовіші пани регіону, їм належала більша частина Ужанського комітату та великі території Земплінщини. Рід Другетів розділився на дві гілки (горянську і гуменянську, відповідні осідки свої мали в Горянах та Гуменному – автор). У XІV – XV ст. рід володів 62 % території Ужанського комітату та значною частиною Земплінського. У цей час збудований родовий палац у Горянах. Цікаво, що поселення (possesssio) Унґвар з’являється у документах у переліку володінь Друґетів тільки з 1347 р. як частина Невицької домінії (володіння).
Як засвідчують джерела 1384 р. вдова Яноша Друґета Горянського та її син Ласло (молодший син, старший помер у 1379 р.) заснували монастир ордену св. Павла Відлюдника в честь Тіла Христа. Монастир звели там де до того була невелика каплиця. Існує припущення, що аж до 1418 року монахи не змогли осісти тут, бо місцеві русини тримали каплицю і не хотіли передати монахам. Тобто даровані монахам землі для будівництва монастиря були в зоні розселення русинів.
Фундатор монастиря був останнім чоловіком горянської гілки Друґетів. Після його смерті (перша половина 1398 р.) його сестри продовжували жити в Горянах, а після їхньої смерті (1427 і 1436) все майно перейшло до гуменянських Друґетів. Крім горянського палацу Друґети мали панський будинок (udvarház) в Ужгороді, зведений бл. 1400 р., часто жили у ньому. Станом на 1437 р. він був занедбаний.
У 1521–1522 рр. Крістіна Друґет перебудувала вівтарну частину церкви.
На жаль, документи не повідомляють про місце знаходження монастиря. На сьогодні існує дві основні версії. Перша, що монастир і церква знаходилися на південно-східній межі міста, у районі сучасних Горян. І друга версія ототожнює церкву паулінського монастиря із замковою церквою Ужгороді.
Перша версія опирається на припущення угорського краєзнавеця середини ХІХ ст. Кароя Мейсароша. Він припускав, що ніби-то будівля монастиря та церква павликіан знаходилася у Горянах, де Ласло Друґет горянський дарував монахам орні землі, виноградники і рибник. Вважав руїни поблизу Горянської ротонди саме залишками паулінського монастиря. К.Мейсарош був переконаний і в тому, що замок Унґ (Ungh vár) був спочатку в Горянах, а потім вже новий замок зведений на місці сучасного на Замковій горі.
Думку про горянське місцезнаходження паулінського монастиря підхопили Я. Рупп, Е. Кішбан, кілька сучасних краєзнавців, зокрема С. Федака. У праці з церковної топографії Угорщини Я.Рупп пише, що «біля південного рову замку, там де тепер знаходиться село Ґерень (сучасне Горяни – автор) існував монастир […]». Втім не уточнює місце розташування монастиря, або каплиці яка нібито вже стояла тут.
Прихильником другої версії локалізації церкви та монастиря ордену паулінів, а саме на Замковій горі є сучасний угорський вчений Сільвестер Тердік. У своєму дослідженні спростовує ідентичність замкової і парохіальної церкви Унґвара. Адже, по-перше, парохіальна церква мала бути в центрі поселення, а не у віддаленому місці. І по-друге, за документом від 1422 р. парохіальна церква мала патрона Св. Марію.

С. Тердік гіпотетично припускає первинність будівництва церкви і монастиря на Замковій горі, а згодом, коли монахи залишили його (у середині XVІ ст.) Друґети тут зводять свій замок, а церква стає замковою. Це доволі цікаве припущення, яке, на жаль, не підтверджується беззаперечними писемними джерелами. Археологічне дослідження замкової церкви не дають однозначної відповіді. Попри висловлені вище думки С.Тердіка варто зауважити, що він має і певні сумніви стосовно ідентичності замкової і паулінської церков, адже «план розміщення церкви скоріше нагадує парохіальну, ніж монастирську», та й розкопки 1980-х рр. не виявили сліди монастирських будівель. На користь гіпотези є те, що археологічний матеріал підтверджує перебудову вівтарної частини у 1520-х рр. (Крістіною Друґет).
Крім двох основних версій локалізації паулінського монастиря в Ужгороді існую ще дві гіпотетичні версії, висловлені Йосипом Кобалем. Краєзнавець називає місцем можливого знаходження будівель монастиря паулінів підніжжя гори Кальварія (де нині знаходить реформатська церква) та південно-східні схили Замкової гори наприкінці сучасної вулиці Волошина. Йосип Кобаль не відкидає можливість того що саме тут знаходилася церква ужгородських реформатів, яку у 1611 р. Георгій Друґет зруйнував.
Ускладнюється проблема локалізації ужгородського паулінського монастиря та церкви із пошуком місця парохіальної церкви міста. Як читаємо у Кобаля а століттям перед тим у Мейсароша конвертит Георгій ІІІ Друґет консфіскував у реформатів міста церкву, апрохіальний дім та школу. Усі будівлі було зруйновано. На їх місі граф заклав новий квітковий сад. Однак, того ж року на початку Соляної вулиці Друґет виділив для реформатів землю, щоб там звели свою нову церкву. Карой Мейсарош був переконаний, що парохіальна церква міста та замкова церква не ідентичні. Парохіальна церква «бачила світанок XIV століття», а в 1762 році її вже не було. Цю думку виводить із свідчення хроніки Яноша Саларді. Саларді при описі облоги ужгородського замку 1644 р. зауважив, що «гармати стояли біля старої церкви» напроти замкових воріт всередині замкової паланки (зовнішніх мурів замку ще на той час не було). За Мейсарошем це саме та церква, яка перейшла до протестантів бл. 1556 р. У цьому випадку також не можемо бути переконаними у точності повідомлень автора середини XVII ст., тим більше висновках Мейсароша. Тож проблема локалізації парохіальної церкви та паулінського монастиря і церкви залишається відкритою.
Отже, бачимо, що на сьогодні у розпорядженні вчених не має достатньо джерел (писемних, археологічних) для локалізації монастиря і церкви ордену св. Павла Відлюдника в Ужгороді. Топоніміка не дає жодної інформації.

Використана література
Badó Zsolt: Régészeti feltárások az eszenyi Kastély-dombon. Kárpátalja,2006. szeptember 8., https://karpataljalap.net/2006/09/08/szenzacios-leletek-toltesepitesnel
Belay Vilmos: Máramaros megye társadalma és nemzetiségei. Budapest, 1943. Sylvester Nyomda RT.
Borovszky Samu (Szerk.): Szabolcs vármegye községei. Magyarország vármegyéi és városai. Budapest, 1900. https://www.arcanum.hu/hu/online-kiadvanyok/Borovszky-borovszky-samu-magyarorszag-varmegyei-es-varosai-1/szabolcs-varmegye-167E9/szabolcs-varmegye-kozsegei-irta-vende-aladar-revid-dr-borovszky-samu-168DC/eszeny-1692D/
Csánki Dezső: Magyarország történelmi földrajza a Hunyadiak korában. I, Budapest, 1890. https://www.arcanum.hu/hu/online-kiadvanyok/Csanki-csanki-dezso-magyarorszag-tortenelmi-foldrajza-a-hunyadiak-koraban-1/i-kotet-3/ungvarmegye-187F/mezovarosai-1894/
Documenta artis Paulinorum. 2. füz. A magyar rendtartomány monostorai. N–Sz, (Gyűjt. Gyéressy Béla). Budapest, 1976.
Documenta artis Paulinorum. 3. füz. A magyar rendtartomány kolostorai. T–Zs. (Gyüjt. Gyéressy Béla. Szerk. Tóth Melinda. [Közrem.] Hervay Ferenc). Budapest, 1978.
Documenta artis Paulinorum. 1. füz. A magyar rendtartomány monostorai. A–M, (Gyűjt. Gyéressy Béla). Budapest, 1975.
Engel Pál: A nemesi társadalom a középkori Ung megyében. Budapest, 1998.
Engel Pál: Ungmegye település viszonyai és népessége a Zsigmond-korban (Adatok Magyarország középkori demográfiájához). In Századok, 1985/ 4, 941-1005. p.
Fejér Georgius: Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis. Tomi X, Vol. 8, Budae, 1843.
Gyöngyösi Gergely: I. Remete Szent Pál Remete Testvéreinek Élete / Ford. P. Árvai Vince OSP., Csanád Béla, Csonka Ferenc. Varia Paulina III. Fráter György Alapítvány, Pilisszántó, 1998.
Gyöngyösi Gergely: Inventarium Paulinorum. (1521-1522). Cod. Lat. Digitalizált változata elérhető https://edit.elte.hu/xmlui/static/uv/uv.html?key=10831/30557&fname
Gyöngyösi Gregorius: Vitae Fratrum Eremitarum Ordinis S.Pauli Primi Eremitae. Ed. Franciscus L.Hervay, Budapest, 1988.
Ipolyi Arnold–Nagy Imre–Véghely Dezső (Szerk): Hazai okmánytár. Codex diplomaticus patrius VI. Budapest, 1876.
Karácsonyi János: A magyar nemzetségek a XIV. század közepéig. 1.köt. Budapest, 1900.
Kisbán Emil: A magyar pálos rend története, 1. köt. (1225–1711), Budapest, 1938.
Lehocky Tivadar: Beregvármegye monográfiája, 2 köt. Ungvár, 1881.
Mészáros Károly: Ungvár története, a legrégibb időktől máig, Ráth Mór Könyvkereskedés, Pesten, 1861.
MNL Ol E 153_a_Monasterium Beregh, Fasc. 10, 101/2, Monasterium Eszeny, Fasc. 109-113, Monasretium
Myskósky Viktor: A remetei g.e. templom. Vasárnapi újság, 1867. február, 24.
Nagy Imre–Nagy Iván–Véghely Dezső (Szerk.): A zichi és vásonkeői gróf Zichy-család idősb ágának okmánytára. Codex diplomaticus domus senioris comitum Zichy de Zich et Vasonkeo. III.. Pest, 1874.
Nagy Iván :Magyarország családai. Czímerekkel és nemzékrendi táblákkal. 3. Kötet (C–D), Kiadja Ráth Mór, Pest, 1858.
Németh Péter: Álom és valóság: Ung vára. In Carpatica – Kaрпaтикa, 13, Ужгород, 2001. 237-240. p.
Németh Péter: Álom és valóság: Ung vára. In Castrum, 2007. 5–10. p.
Németh Péter: Elpusztult középkori kolostorok, fennmaradt templomok Kárpátalján. In Középkori templomok a Tiszától a Kárpátokig. Középkori templomok útja Szabolcsban, Beregben és Kárpátalján. Második kötet. Szerk. Kollár Tibor. Nyíregyháza, 2013. 18-31. p.
Petrovics Péter. In: Magyar Életrajzi Lexikon. https://www.arcanum.hu/hu/online-kiadvanyok/Lexikonok-magyar-eletrajzi-lexikon-7428D/p-77238/petrovics-peter-7748E/
Pór Antal: Nagy Lajos 1326-1382. (Magyar Történeti Életrajzok). Budapest, 1892.
Regestrum decimalium sexeginalium dioecesis agriensis de annis 1333–1335. Elubr. per. Francis Balássy. Agriae, 1863.
Rupp Jakab: Magyarország helyrajzi története fő tekintettel az egyházi intézetekre, 2. Az Egri érsek-egyház-tartomány. Pest, 1872.
Sebestyén Zsolt, Úr Lajos: Ung megye helységneveinek etimológia szótára. Ungvár, 2014.
Sebestyén Zsolt: Beregmegye helységneveinek etimológia szótára. Nyíregyháza, 2010.
Sebestyén Zsolt: Kárpátalja településeinek történeti helynevei. A kataszteri térképek és birtokrészleti jegyzőkönyvek alapján. Nyíregyháza, 2008.
Sebestyén Zsolt: Máramaros megye helységneveinek etimológia szótára. Nyíregyháza, 2012.
Sebők Ferenc (Szerk): Anjou–kori Oklevéltár. XXV. 1341. Budapest–Szeged, 2004.
Terdik Szilveszter: Ungvár (Ужгород), vártemplom. In Középkori templomok a Tiszától a Kárpátokig. Középkori templomok útja Szabolcsban, Beregben és Kárpátalján. Második kötet. Szerk. Kollár Tibor. Nyíregyháza, 2013. 196-205. p.
Tringli István (Szerk.): A Perényi család levéltára, 1222–1526. Magyar Országos Levéltár kiadványai, II. Forráskiadványok 44, Budapest, 2008.
Кобаль Й.: Ужгород відомий і невідомий. Львів, 2003, Світ.
Сирохман М.: Церкви України: Закарпаття, Львів, 2000.
Федака С.: Населені пункти і райони Закарпаття: Історично-географічний довідник, Ліра, Ужгород, 2014.
Філіпов О.: Назви вулиць Мукачева у ХХ ст. Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр., Вип. 10., Київ, 2007. С. 312-316.
Тердік С. Ужгород, Замкова церква. Середньовічні церкви від Тиси до Карпат. Шляхами середньовічних церков у Саболчському та Березькому краях і на Закарпатті. Т.2. ред. Коллар Т. Нідельгаза, 2013.