Категорія: 1938 – 1939 Карпатська Україна

Переглядів: 168

Роман Офіцинський. Становище єврейського населення Карпатської України в 1938 – 1939 роках

Стосовно політичних аспектів означеної проблематики вже побачили світ наукові праці, зокрема з нагоди 80-ліття від дня проголошення незалежності Карпатської України [11]. Ведеться мова здебільшого про характер чехословацької державної етнонаціональної політики щодо єврейської меншини з акцентом на дії регіональної влади чи об’єднань громадян у дражливих моментах, які підпадають під ознаки антисемітизму. Проте чимало важливих питань і фактів, які дають переконливішу й об’єктивнішу картину, залишились поза увагою цих дослідників.

Після розпаду Австро-Угорщини наприкінці 1918 р. край, котрий нині офіційно іменується Закарпатською областю України, або ж Закарпаттям, відійшов до Чехословаччини під назвою Підкарпатська Русь. Його пересічне населення потрапило під сильний вплив демократичного світського середовища, що панувало в новій державі. Демографічне і соціальне становище євреїв, доволі чисельної та впливої в регіоні етнічної групи, не зазнало значних змін.

У Чехословацькій Республіці євреїв визнали національною меншиною. У Підкарпатській Русі 1930 р. вони склали сьому частину населення і близько 30 % від чисельності всіх євреїв Чехословаччини. Закарпатські євреї переважно проживали в селах, займалися в основному торгівлею, громадським харчуванням, сільським господарством. За чехословацького правління певна частина з них записувалася до інших національностей. Згідно з матеріалами переписів населення, протягом першої третини XX ст. на Закарпатті реальна чисельність (за віросповіданням) євреїв зросла на 37%, або в абсолютних числах збільшилася на 27,5 тис. осіб: від 75 тис. у 1900 р. до 102,5 тис. у 1930 р. В обидвох випадках вони становили 14% населення провінції (краю) [9, с. 5]. Понад третина їх постійно мешкала в сільській місцевості та понад половина з них заробляла на життя фізичною працею як хлібороби, пастухи, фурмани, ремісники. Саме ця промовиста деталь вважається однією з особливостей єврейської присутності в межах Закарпаття [10]. Згідно з переписом населення 1930 р., коли вперше дозволили визначатися саме за національною ознакою (не за мовою чи віросповіданням, як раніше), в краї, що тоді офіційно в складі Чехословаччини називався Підкарпатська Русь, проживало 718586 осіб. Із них – 445213 українців (62%), 106336 угорців (15,2%), 91212 євреїв (12,7%), 26876 чехословаків (чехів і словаків) (4,2%), 14258 румунів (2%), 11490 німців (1,6%), 16212 чужинців (іммігранти різних національностей без чехословацького громадянства) (2,3%) [14]. Тоді українців офіційно й у пресі називали також етнонімом русини, угорців – мадяри, росіян – рускі, москалі, євреїв – жиди, а чехів і словаків – чехословаки.

Вельми показова соціальна структура поліетнічного населення краю, що проявляло трудову активність у різних сферах економічного життя. Закарпатські євреї тоді домінували в торгівлі мішаним товаром, громадському харчуванні та готельно-ресторанній справі, складали більшість серед поштових службовців й у галузі охорони здоров’я (на цьому окремо звертаємо увагу далі).

Якщо ранiше – у XIX і на початку XX ст. – крайова економiка, легальна і тіньова, перебувала практично в руках представників єврейської спільноти (орендували землi, брали вiд держави пiдряди на будiвничі проекти і ремонти дорiг, займалися лихварством i контрабандою), то в 1920-х – 1930-х рр. молода генерацiя чеських та українських крамарiв, ремiсників, кооператорiв поступово витiснила їх на другий план.

Економічні умови євреїв, як і всіх етнічних спільнот, погіршились у 1930-ті рр. через негативний депресивний вплив світової економічної кризи на закарпатське суспільство [23]. Це десятиліття одночасно стало періодом зростання числа малих підприємств і кооперативів, власниками яких були українці, що кидало виклик попередній єврейській перевазі у мережі роздрібної торгівлі.

Рівноправне економічне суперництво час від часу переходило в гостріші публічні форми – бойкот і полеміку, спричинивши тертя і протидію єврейської громади. Зазвичай подібного роду скарги чехословацький уряд ігнорував, про що довідуємось із двох публікацій газети “Нова Свобода” (виходила в Ужгороді) в серпні 1938 р. Спершу мовилося про надумане звинувачення в антисемітизмі українських учителів, які заснували споживче товариство в с. Березово Хустського округу [19], відтак – про спроби завадити призначенню публічними нотарями чільних представників національно-культурного руху Михайла Бращайка до Ужгорода та Івана Долинського до Хуста. У цьому контексті зазначено: “Ми не нападали на іменованих жидів-нотарів, ми не нападаємо на іменованих жидів-лікарів, не нападаємо на жидів-суддів, а яким правом сміють такі собі жидки, таким простацьким способом нападати на особи наших видних людей?” [1].

Як вiдзначив класик чеської літератури Іван Ольбрахт у нарисi “Село одинадцятого столiття” (1932), пануванню євреїв-фiнансистiв на міжвоєнному Закарпатті поклали край “Пiдкарпатський банк”, “Легiобанк”, “Словацький банк” i “Дунайський банк”, що давали позики пiд низькi відсотки [13]. У крупних мiстах легiонерськi швейнi майстернi та взуттєвi магазини чехословацького концерну “Батя” перебрали на себе задоволення попиту на товари і послуги, що невпинно зростав у регіоні.

У публiцистичнiй статтi “Євреї” І. Ольбрахт зазначив полiтичну орiєнтованiсть бiльшостi закарпатських євреїв на адміністраторів-господарiв краю – чехiв. Не випадково у школах із чеською мовою навчання, заснованих передусім для дітей чиновників, єврейські школярі складали 90% усіх учнів. Не дивно, що станом на 1938 р. місцеві євреї задіяли тільки 7 початкових шкіл на рідній мові навчання та 2 середні – реальні гімназії в Ужгороді (директор Вінценз Куба, 14 педагогів) та Мукачеві (директор Хаїм Кугель, 12 учителів) [24, s. 4, 72, 76].

Тоді часто говорили з іронією: якщо в селі є одна єврейська сім’я, то школу відкривають чеськомовну [10, с. 16]. Єврейські школярі ставали зразками для ровесників-українців, оскільки рано з ліхтарями в руках і шматком хліба в торбі поспішали до своєї релігійної школи, де читали Святе письмо. Коли провиднілося, прямували до світських шкіл, аби навчитися досконаліше читати, писати, рахувати. Зазвичай у школі єврейські учні затримувались до пізнього вечора. Образно кажучи, їхні ровесники-християни вже давно спали, а вони лише тоді з ліхтарями поверталися додому [13, с. 75].

Пересічно вважалося, що місцевій українській молоді була відомою таємниця успіху євреїв: “Чому знає він лучше рахувати, чому стане він лучшим торговцем, заробляє легше хліб як многі християнські діти? Подумайте і прийдете на то, що наука і труд все переможуть” [6]. Йшлося про стараність і працелюбство.

Переважно матеріальне становище закарпатських євреїв не викликало захоплення. Так, господар, який заробляв 400 чехословацьких крон щомiсячно, платив рабиновi 200 крон рiчного релiгiйного податку, 26 крон щомiсячно за ритуальну купiль для дружини i для себе. Через спеціальні ритуальні націнки кiлограм передньої телячої частини йому обходився на 2 крони дорожче, нiж будь-кому, лiтр молока – на 40 гелерiв дорожче, а за рiзання курки шехтер (рiзник) брав 2 крони. “Коли ж вранцi мiй господар… веде розмову зi своїм богом, по його вусатому обличчю, мов горох, котяться сльози. Звiдки брати? З чого жити?” – занотував І. Ольбрахт [13].

Простий вихiд iз складної ситуацiї взялися показати сповідники сiонiзму, що активно проникав у закарпатськi міста і села. Сiонiсти-соцiалiсти (гехалуци) створювали мережу гашхар, тобто спецiальних шкіл із гуртожитком – кедмою, де готували молодь до вiдправки в Палестину. Така гашхара iснувала й у с. Косино Берегiвського округу.

На противагу гехалуцам, євреї-ортодокси заснували органiзацiю спортивного типу “Мiзрахi”. Її прибiчники носили свiтло-зеленi блузи з вишитою жовтою зiркою Давида на рукавах. Радикали-нацiоналiсти (бетари) – третя розповсюджена тодi течiя сiонiзму. Це органiзацiя вiйськового зразку, її члени видiлялися з-помiж iнших темно-коричневими блузами i шапочками з вишитим семираменним свiчником.

Між двома світовими війнами близько 10 тис. євреїв перебрались із Закарпаття на історичну близькосхідну батьківщину Ерец-Ісраель і приблизно стільки ж у західні регіони Чехословаччини [7]. У той же час, наприклад, уряд Невілла Чемберлена активно заохочував єврейських емігрантів із Чехословаччини, Угорщини, Польщі, Румунії, Італії заселяти на пільгових умовах віддалені колонії Британської імперії – Гайану, Танганьїку, Родезію.

На міжвоєнному Закарпатті активно діяли політичні сили за національними ознаками [17, с. 263, 265]. Серед них – Єврейська сіоністська партія, Єврейська демократична партія, Єврейська громадянська партія. Згодом у радянський час їх віднесли до «ворогів народу», «вірної агентури іноземного імперіалізму» [2, с. 116]. Усі вони з тактичних міркувань були проурядовими, а ідеологічно – клерикальними.

Організаційно найсильніших – сіоністів – очолював Хаїм Кугель (1896 – 1953), родом із м. Мінськ (Білорусь). На парламентських виборах 1935 р. Єврейська сіоністська партія висунула свого кандидата у спільному списку із Чехословацькою соціал-демократичною партією й за результатами голосування виборола одне місце в парламенті [22]. Депутатом став Х. Кугель, який після розпаду Чехословаччини репатріювався в Палестину й у 1942 – 1953 рр. трудився мером м. Холон як висуванець Партії робітників Землі Ізраїльської.

Будучи депутатом чехословацького парламенту, Х. Кугель неодноразово давав відсіч антисемітським висловлюванням лідерів угорських і німецьких партій, проте уникав гарячих дискусій навколо крайової автономії та мовного питання на Закарпатті.

У таких етнополітичних обставинах проживали мешканці краю на момент переломних державно-правових змін, коли в жовтні 1938 р. чехословацький уряд надав автономію Підкарпатській Русі (Карпатській Україні). р.28 грудня 1938 р. в м. Хуст голова уряду Карпатської України Августин Волошин дуже прихильно прийняв делегацію крайової єврейської громади в складі 12 осіб на чолі з депутатом чехословацького парламенту Хаїмом Кугелем [4]. Ця зустріч мала принциповий характер.

Місцеві євреї засвідчили лояльність і підтримку української влади автономного краю, отримали чіткі освітні гарантії (як-от: “жидівські діти хай ходять до жидівської школи, в якій будемо респектувати українську мову, історію, літературу й культуру”) та можливості реалізувати національно-культурні прагнення шляхом створення Жидівської центральної канцелярії в Карпатській Україні.

Подібне повторив карпатоукраїнський міністр Юлій Ревай у заяві для представників світової преси в лютому 1939 р. в Празі. Він підкреслив, що єврейська меншина складає 12% населення Карпатської України, будучи важливим економічним чинником розбудови автономії [16, с. 86 – 87]. Промовистий факт: до 1 лютого 1939 р. в органах влади Карпатської України зголосилися (зареєструвалися) 637 нелегалів – утікачів із частини краю, що відповідно до Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. відійшов до Угорщини [15]. Серед них було 333 українців (52%), 195 євреїв (31%), 109 чехів (17%).

Цілком логічно, що в переддень виборів до крайового парламенту – сойму Карпатської України 12 лютого 1939 р. серед євреїв, які мали рівне виборче право з українцями та іншими національностями, масово поширювалися листівки рідною мовою [3, с. 46]. У них переконували голосувати за єдиний список Українського національного об’єднання. Серед цих 32 кандидатів, яких обрали депутатами сойму, троє представляли інтереси національних меншин – німецької, румунської, чеської. Натомість єврейська спільнота не делегувала окремого представника.

У частині Закарпаття, що відійшла за Віденським арбітражем Угорщині, на все те реагували надто нервово і з неперебірливою стилістикою. Угрорусофільська газета “Карпаторусский голос” (виходила російською мовою в Ужгороді) вважала, що цей крок А. Волошина продиктований сподіваннями єврейських інвестицій. І риторично підсумувала: “Интересно, что скажет на это Гитлер, когда евреи на Карп[атской] Руси получат больше прав, чем карпаторусские “мацкали”?” [20]. У перекладі українською: “Цікаво, що скаже на це Гітлер, коли євреї на Карпатській Русі отримають більше прав, ніж карпаторосійські “москалі”?”.

Як і “Карпаторусский голос”, ужгородська газета “Наш путь” була ідеологічним рупором соратників місцевого епатажного політика Степана Фенцика, котрий за взірцем мав італійських фашистів. Для їхньої риторики ксенофобія служила живильним підґрунтям. Недарма “Наш путь” у першій половині 1938 р. розмістив декілька різких коментарів з приводу політичних, освітніх і соціальних колізій. Зокрема, репортер газети звернув увагу на село Росвигово (нині мікрорайон м. Мукачево), де знаходилося дві школи – стара руська (українська) в поганому місці біля дороги, а нова чеська, куди “одни евреи ходят” – у престижному – біля річки Латориця навпроти греко-католицької церкви [18].

За іншої нагоди “Наш путь” описав інцидент, який трапився в містечку Тячів у суботу 2 квітня 1938 р. – на шабас, коли євреям із релігійних мотивів не дозволено виконувати жодної фізичної роботи [12]. Проте невідомі нападники розбили вітрину книжкового магазину “Наше діло”, де продавалися відкритки з карикатурами, на яких зобразили марамороських євреїв.

“Наш путь” не пропустив нагоди наголосити, що начебто комунізм та єврейство є речами невіддільними [12]. Наразі розвінчувались т. зв. “красные Моисеи”, тобто найбільш діяльні закарпатські комуністи – Ерне Найман із м. Берегово, жителі Ужгорода – адвокат Мозеш Юдкович, власник готелю Герман Феєр, банкір Дезидерій Армін, а також Адольф і Давид Пфефери, Дюла Браун, Шаму Габерман, Арпад Кровиць, Мозес Шімон.

Якраз у Празі діяло представництво уряду Карпатської України в складі семи осіб на чолі з Вікентієм Шандором. Саме воно за дорученням прем’єра А. Волошина займалось перемовинами з іноземними консульствами щодо переїзду півтори сотні єврейських сімей з Карпатської України до Палестини. До того ж, уряд А. Волошина в Хусті посприяв, аби чехословацьке громадянство отримали стільки ж сімей (150) австрійських євреїв, які втекли з території, анексованої нацистською Німеччиною [21, с. 9, 13].

Тодішніх євреїв усього світу дедалі більше приваблювали т. зв. вільні професії, представників яких зачисляли до інтелігенції: лікарі, юристи, науковці, банкіри. Мешканці адміністративно-політичного утворення Карпатська Україна не стали винятком у цьому. Необхідно зауважити, що після Віденського арбітражу до Угорщини у відносних числах відійшла основна частина закарпатської інтелігенції. Отож у Карпатській Україні євреї виконували загалом важливу соціальну й виробничу роль.

Візьмемо хоча б медицину. Станом на 1938 р. в краї працювало всього 305 лікарів, зокрема 86 в Ужгороді, 60 в Мукачеві та 39 у Берегові, що після 10 листопада 1938 р. відійшли до Угорщини. У межах істотно територіально обкраяної Карпатської України залишилося тільки 118 лікарів, або трохи більше третини [8]. Серед них частка євреїв досягла 35% і була найвищою. В абсолютних цифрах лікарі Карпатської України розподілилися за національною ознакою наступним чином: євреї (41 особа), українці (36), росіяни (24), чехи (9), угорці (4), інші (4).

Отже, євреї Карпатської України в якісно нових політичних і економічних умовах 1938 – 1939 рр. зберігали подвійну лояльність до чехословацької влади – центральної та крайової. Навзаєм прихильність до єврейської спільноти підкреслював автономний уряд А. Волошина, що дисонувало міжнародній ситуації, в якій опинилася Карпатська Україна. Адже в Карпато-Дунайському регіоні першу скрипку грала нацистська Німеччина, що послідовно проводила антисемітський наступ. Як не парадоксально, утиски (відтак і винищення) в Європі євреїв та ліквідація Карпатської України стали в унісон наріжними каменями гітлерівської політики.

Джерела:

  1. Безпримірна жидівська агресія на Підк. Русі. Нова Свобода. 1938. 19 серпня. С. 1 – 3.
  2. Білак С. Народ за ними не пішов. Ужгород, 1981. 214 с.
  3. Боржава Ю. Від Угорської Русі до Карпатської України. Філадельфія, 1956. 56 с.
  4. Делегація жидівських віроісповід. громад у прем’єра Волошина. Нова Свобода. 1939. 1 січня. С. 3.
  5. Еврейский штаб – Коммунистическая партия Подк. Руси. Наш путь. 1938. 7 июня. С. 3.
  6. Жидовськи школи в Марамороши. Наш родный край. 1925. № 1. С. 12.
  7. Закарпатье. Электронная еврейская энциклопедия. Иерусалим, 2005. Т. 2. С. 523 – 525.
  8. Лікарі в Карпатській Україні. Нова Свобода. 1939. 2 березня. С. 3.
  9. Магочій П. Євреї на Закарпатті. Короткий історичний нарис. Ужгород, 2005. 27 с.
  10. Макара М. Гнані долею. Етносоціальний нарис історії єврейства на Закарпатті. Карпатський край. 1995. № 9 – 12. С. 12 – 18.
  11. Михайлюк М. Закарпатські євреї восени 1938 – навесні 1939 років: Підкарпатська Русь / Карпатська Україна. Карпатська Україна – незалежна держава. Ужгород, 2019. С. 140 – 153.
  12. Наши евреи. Наш путь. 1938. 12 апреля. С. 3.
  13. Офіцинський Р. Відображення життя і побуту закарпатських євреїв у творчості Івана Ольбрахта. Молодь – Україні. 1994. Т. 2. С. 71 – 77.
  14. Підкарпаття в статистичному висвітленні. Нова Свобода. 1938. 21 вересня. С. 5.
  15. Статистика втікачів з території відступленої Мадярщині. Нова Свобода. 1939. 25 лютого. С. 4.
  16. Стерчо П. Карпато-Українська Держава. Львів, 1994. XXXI, 288 c.
  17. Токар М. Політичні партії Закарпаття в умовах багатопартійності (1919 – 1939). Ужгород, 2006. 379 с.
  18. Чешские школы для евреев. Наш путь. 1938. 15 января. С. 3.
  19. Чи то антисемітизм? Нова Свобода. 1938. 4 серпня. С. 2.
  20. Что с “Еврейской Центральной Канцелярией”? Карпаторусский голос. 1939. 12 марта. С. 2.
  21. Шандор В. Карпатська Україна – зфедерована держава (жовтень 1938 – березень 1939). Нью-Йорк, 1968. 21 с.
  22. Brandejs J. Vývoj politických poměrů na Podkarpatské Rusi v období 1918 – 1935. Podkarpatská Rus. Bratislava, 1936. S. 72 – 88.
  23. Kugel Ch. Židé na Podkarpatské Rusí. Podkarpatská Rus. Bratislava, 1938. S. 149 – 152.
  24. Stojan F. Representační sborník veškerého školství na Podkarpatské Rusí při příležitosti 20 letého trvání ČSR. 1918 – 1938. Prešov, 1938. 120 s.

Роман ОФІЦИНСЬКИЙ, доктор історичних наук, професор кафедри суспільно-гуманітарної та етико-естетичної освіти Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти (Ужгород)

Передрук з першоджерела:

Науковий вісник Карпатського університету імені Августина Волошина: збірник наукових праць. Випуск 1 / Карпатський університет імені Августина Волошина; Редкол.: гол. ред. проф. Віктор Бедь, відп. ред. проф. Маріан Токар, чл.: проф. Валерій Бебик, проф. Роман Офіцинський, проф. Януш Ковальчик (Польща) та ін. Ужгород, 2020. 242 с.