Категорія: 1939 – 1944 Закарпаття у складі Угорщини

Переглядів: 136

Петро Габрин. Репресії проти ромів у роки угорської окупації Закарпаття 1939 – 1944 років

Ромська етнічна меншина Закарпаття (тоді – Підкарпатська Русь) упродовж першої половини ХХ століття пережила багато негараздів. Історично маргіналізована, ізольована та соціально незахищена ромська громада перебувала на задвірках суспільного життя як Угорщини, так і Чехословаччини. Слабкий освітній рівень ромів, кочовий образ життя частини з них, відсутність власної інтелігенції не дозволяв їм «вибитися» зі свого злиденного становища.

Влада Підкарпатської Русі у 1920 – 1930 роках робила спроби соціалізації та асиміляції ромських громад, насамперед у великих містах. Одним із методів було підвищення освітнього рівня ромів, який, однак, відбувався через відкриття окремих сегрегованих шкіл. Так, у 1926 році в м. Ужгород на території ромського поселення по вулиці Берчені (сучасний мікрорайон Шахта) була відкрита одна з перших в Європі окрема ромська початкова школа [13, s. 17]. Саме учні цієї школи сформували в подальшому ромську музичну інтелі-генцію Ужгорода та всієї Закарпатської області.

Період 1939 – 1944 років увійшов у європейську та світову історію як період найбільших злочинів проти людства за расовою та етнічною ознакою першої половини ХХ століття. Віденський арбітраж 1938 року розширив кордони Королівства Угорщини на кілька районів Закарпатської області. До складу Угорщини увійшли такі міста як Ужгород, Мукачево, Берегово – саме в них проживала численна ромська громада. Відомі березневі події 1939 року розширили експансію Угорщини на всю територію Закарпаття. Утисків за етнічною ознакою почала зазнавати як єврейська, так і ромська громади. Звісно, що за чисельністю, соціальним статусом та впливом євреї Закарпаття поступалися тільки угорцям. З прийняттям перших сумнозвісних «єврейських законів» 1938 – 1939 років в Угорщині почалися фактичні переслідування, обмеження та утиски по відношенню до євреїв. Паралельно цим процесам, ставлення до ромів Угорщини, зокрема і до ромів Закарпаття також погіршувалося.

Слід зазначити, що питання геноциду ромів на території Закарпатської області в роки Другої світової війни на науковому рівні слабо досліджене. Це пов’язано з кількома чинниками, зокрема:

По-перше, «ромська» тема довгий час не користувалася належною увагою істориків порівняно з питанням єврейського Голокосту. За роки радянської влади питання етнічних відносин на Закарпатті вказаного періоду фактично не досліджувалось. Починаючи з 1990-х років почали з’являтися перші дослідження ромських громад краю, але більшою мірою в соціально-економічному аспекті. З 2010-х років побіжно питання щодо утисків та насилля по відношенню до ромів з боку угорської влади у 1939 – 1944 роках розглядали Ю. Славік [12], І. Мазурок [5], М. Панчук [11]. Питання участі ромів у примусових роботах досліджував Р. Офіцинський [10]. 

Заслуговує на увагу колективна праця Яноша Баршоні та Агнеш Дароці «Параїмос. Доля ромів під час Голокосту» [14] щодо проблеми геноциду ромів в Угорщині.

По-друге, як відомо, роми не вели письмових щоденників, не мали поміж себе грамотних людей, які могли письмово описувати чи фотографувати злочини проти людини чи групи людей у режимі реального часу, фіксувати подальші спогади. Саме тому починаючи з 1990-х років ромські неурядові організації Закарпатської області, а саме товариство «Романі Яг» (голова – Аладар Адам) розпочали збір усних свідчень від ромів старшого віку про трагічні події тих років. На основі цих свідчень, можна говорити про приблизну картину масштабів насилля щодо ромського населення, виконавців злочинів, методів фізичного та психологічного насилля, географічного поширення випадків насилля по Закарпатській області. На базі зібраних усних свідчень, автори Аладар Адам та Євгенія Навроцька видали дві книги – це навчально-методичний посібник «Сповідь. Живі свідчать» [6] та історико-документальне видання «Білий камінь з чорної катівні» [1], а також була опублікована стаття у науковому часописі «Голокост і сучасність» за авторства Є. Навроцької [7].

Найбільший відеоархів, записаний на основі свідчень як жертв єврейського Голокосту, так і жертв геноциду ромів в Україні був зібраний впродовж 1996 – 1999 років Інститутом фонду Шоа (США). Загалом було записано 3423 інтерв’ю, з яких 135 інтерв’ю були взяті від ромів, частина з яких проживала на Закарпатті [4]. Дані інтерв’ю зберігаються, зокрема, на сайті Інституту фонду Шоа, однак доступ до них є частково обмеженим.

По-третє, усні свідчення ромів похилого віку, які зазнали тих чи інших проявів насилля або були очевидцями злочинів, практично неможливо документально підтвердити. Фонди Державного архіву Закарпатської області (філіал у м. Берегово) не дають змогу пролити світло на події тих років. Очевидно, що подібні злочини їхні виконавці намагалися ретельно приховати, тому архівні матеріали і досі є засекреченими, і знаходяться вони поза межами України. Можна говорити тільки про ті архівні дані, в яких йде мова про підготовку до масової ізоляції ромського населення з метою подальшого вивезення за межі Закарпаття, наприклад по м. Ужгород [3].

Дана проблема стосується долі ромів всієї України. Як зауважує А. Ленчовська «для вивчення і викладання трагічної історії ромів України катастрофічно не вистачає джерел: як архівних документів, так і мемуарів, свідчень ромів, які пережили нацистські переслідування» [4, с. 14].

Тому і по сьогоднішній день питання щодо насилля по відношенню до закарпатських ромів у роки Другої світової війни є відкритим, воно потребує комплексного та об’єктивного дослідження.

Завданням статті є спроба фіксації злочинів, проявів насилля по відношенню до ромського населення Закарпаття за територіальним принципом. Завдяки створеній загальній картині подібних випадків, можна провести точкове позначення місць злочинів (насилля) на географічній карті сучасної Закарпатської області.

Під терміном «насилля» (або «насильство») ми розуміємо «застосування сили або загроза її застосування» [9]. Відповідно до характеру здійснення і форм вияву насилля по відношенню до ромів у нашому випадку ми маємо на увазі фізичне та психологічне насилля (не включаючи мовне, інтелектуальне, символічне насилля).

Як відомо, історично сформований ареал проживання ромської громади Закарпатської області охоплює практично всі райони. Найбільше ромів проживає в Ужгородському, Мукачівському, Берегівському, Виноградівському районах. Також є численні громади у Перечинському, Великоберезнянському, Хустському, Свалявському, Іршавському, Рахівському, Тячівському, Воловецькому районах.

Фіксуючи випадки насилля по відношенню до ромів у 1939 – 1944 роках, ми вказуватимемо населені пункти та райони згідно сучасного територіально-адміністративного поділу Закарпатської області (станом на 20.03.2020 року). Зазначимо, що часто бували випадки, коли роми, уродженці чи жителі населеного пункту Закарпаття, зазнавали також насилля в інших селах та містах (наприклад, при виконанні примусових сільськогосподарських робіт чи трудової повинності), які сьогодні знаходяться на території сусідніх держав – у Словаччині чи Угорщині.

Початком масових репресій проти ромів Закарпаття став 1941 рік. Є. Навроцька зазначає: «Хоча в Угорщині і вийшло фундаментальне дослідження про геноцид ромів, воно обмежене кордонами нинішньої Угорської республіки і в ньому не висвітлено події на Підкарпатській Русі. Наведено тільки копію телефонограми д-ра Кемені за липень 1941 р. про висилання до Кам’янця-Подільського всіх євреїв, які не мали угорського громадянства, а разом з ними ще 1000 ромів з комітатів Угоча та Унг. Якщо перші не мали документів на той час, то причиною для відправки ромів було те, що вони вели «кочовий спосіб життя» [7, с. 127].

Очевидно, що це була перша масова спланована акція на території Закарпатської області пов’язана з депортацією та подальшим вбивством євреїв та ромів. На той час комітати Угоча та Унг охоплювали кілька районів сучасного Закарпаття з центрами у Виноградові та Ужгороді відповідно.

Надалі ми наводимо, зокрема, опубліковані свідчення ромів-жертв, очевидців подій 1942 – 1944 років на Закарпатті, групуючи їх за принципом народження чи проживання у населеному пункті того чи іншого району. Зауважимо, що ми опускаємо питання верифікації наведених дат, точних назв населених пунктів та національної приналежності виконавців на-сильницьких дій (угорці чи німці).

На території міста Ужгорода та Ужгородського району фіксувалися численні випадки як поодиноких, так і групових проявів насилля по відношенню до ромів. Так, багато свідчень зафіксовано від ромів, які проживали у ті роки в м. Ужгород.

Детальні свідчення від Євгена Адама – відомого ромського музиканта з Ужгорода, батька голови товариства «Романі Яг» Аладара Адама, свого часу у 1998 році були взяті співробітником Фонду Спілберга (США) Борисом Тмуром [1, с. 50]. Євген Адам був учасником та очевидцем багатьох подій, служив в угорській армії, допомагав чим міг місцевим ромам у важкі воєнні роки.

Йосиф Горват з Ужгорода згадував: «Зі слів мого батька, у 1943 році наш табор був оточений колючим дротом. Жителям табору, близько 50 хат, забороняли виходити з нього… Батька змушували вручну грузити камінь на підводи і возити на залізничну станцію, а там навантажувати вагони» [6, с. 29].

Жителька табору Мочар (зараз мікрорайон Шахта – П.Г.) з Ужгорода Єлизавета Косору розповідала: «Велике горе прийшло до ромів… З перших же днів це місце (Мочар – П.Г.) було оточене колючим дротом, створено гетто.  Ромів, котрі були більш-менш здорові, мобілізували на різні примусові роботи» [1, с. 34]. Жінка також розповідала про смерть у таборі свого старшого брата Янчо від осколку вибухової речовини.

Інший ром з Ужгорода, який також проживав на Мочарі, Юрій Бругош наводить цікаві спогади: «… Табір оточили колючим дротом, на воротах стояли жандарми і солдати з гвинтівками… На початку 1943 року всіх жителів насильно, під загрозою розстрілу, погнали до електростанції, що була побудована на водопровідному каналі. Там була невеличка баня. Всіх жителів змусили поголити голови… Це був яскравий приклад приниження… Дід вирішив втекти, користуючись обставинами… Поблизу Чопа наздогнала його колона танків… А діда з возом роздавив танк» [1, с. 47 – 48].

Зі спогадів жительки Ужгорода Божени Бучко дізнаємося про цікаву історію порятунку молодої єврейської жінки Гелени: «Під час війни німецькі солдати забирали євреїв у машини і відвозили у гетто. Воно було розміщено неподалік залізничної станції, на вулиці Мукачівській… Звідти я допомогла втекти єврейці… Я Гелені (мала прізвище Горват) носила їсти» [6, с. 37]. Згодом Гелена виїхала жити до Словаччини у м. Кошице.

Зі слів очевидця та жертви насилля – рома Юрія Фенеша, який на час війни у 1944 році проживав у с. Холмок Ужгородського району: «У грізному 1944 році коли наближався фронт, 1 серпня мене і ще 1500 хлопців було призвано на виконання трудової повинності: рили окопи і траншеї, засипали дороги, ями, що утворювались після бомбардувань. Відкопували зі зруйнованих будинків мертвих, ховали їх. З міста Нодькошино перевели до міста Гедоли, де працювали до листопада 1944 року» [1, с. 27 – 28].

Зі свідчення Тибора Горвата, жителя Ужгородського району (не вказаний конкретний населений пункт – П.Г.): «З 1943 року німці стали погано відноситись до ромів. У таборі у той час проживали тільки 12 родин, близько 60 осіб… Всім жителям було строго наказано не виходити за межі… Бабуся потайки вночі виходила з табору… Кілька разів її було спіймано і жорстоко побито» [6, с. 29].

Ромську жителька Ужгорода Ліза Іванчик розповіла про те, що вона бачила на власні очі в роки Другої світової війни: «Спочатку в моєї родини забрали коней, корів, свиней. Батька відправили до Мукачева, де він знаходився у в’язниці, в якій провів чотири місяці. За цей період всіх жителів ромського поселення в селі Сюрте (Ужгородський район) примусово «дезінфікували», у всіх жителів обстригли волосся, а одяг обробили спеціальним розчином. Хоча на вулиці був листопад (1943 р.), роми повинні були одягнути на себе цю вологу одежу» [8].

Єлизавета Тирпак з міста Чоп розповідала: «Всі роми з Чопа були підготовлені до відправки до концтаборів. За цим слідкувала німецька адміністрація та угорські жандарми. Для відправки людей до таборів смерті з фронту бойових дій відкликалися товарні поїзди з вагонами. Роми Чопа півтори доби просиділи без їжі в цих товарних вагонах і навіть чули звуки канонади з фронту, що наближався. І тільки через те, що ці вагони вже знадобилися для евакуації військових, людей терміново випустили з вагонів і вони залишились живі» [8].

Цікавими є спогади ромки села Тарновці Еми Наці, яка розповідала: «…А я, взявши найнеобхідніше, вирішила втекти туди, де мала рідних, – у сусідню Словаччину. Там у Дреньовцях були рідні, котрі могли дати сякий-такий прихисток… Та ж «ромська пошта» доносила: в Павловці (тепер Павловце-над-Угом, Словаччина – П.Г.) розстрілювали непокірних ромів» [1, с. 31].

Іншими ромами з Ужгородського району, які давали свідчення, були Маргарета Лакатош та Василь Вароді (с. Великі Геївці).

На території Мукачівського району. Ром Микола Тейфел з м. Мукачево свідчив: «… У 1941 році ромів не турбували, а у 1942 році, у жовтні, забрали мене в армію… Коли до влади прийшов Салаші Ференц, ромів, румунів-напівциган відправляли на примусові роботи: копати канави, бункери… Згодом відправили в Угорщину у м. Кишуйсалат, а далі в Тисонано… Від тяжкої праці люди помирали» [1, с. 35].

 Зі свідчення ромки Магдалини Галамбош: «Мого батька, разом з іншими жителями – ромами села Баркасова, де ми тоді жили, весною 1943 року посадили у вагони на залізничній станції і відправили на лісозаготівельні роботи в Сваляву… Мого батька і ще 46 осіб було розстріляно за непокору. Додому з табору повернулося тільки троє» [6, с. 31].

Ром Арпад Муржа із с. Страбичово розповідав: «Рік 1944-й… Усе ромське населення було переписане за місцем проживання. Суворо було заборонено кочувати… А на початку вересня 1944 року угорські жандарми стали виганяти з хат усіх ромів села… Куди відправили чоловіків мені невідомо… Вели нас дорогою до будинку, який називався Ковнер-каштель (або Мукачівський палац Ковнера)… Майже три місяці суцільних мук. Жили в тісних кімнатах, перетворених у камери-гетто, по десять чоловік. Голод відчували постійно» [1, с. 60 – 61].

На території Берегівського району. На факт існування ромського гетто в м. Берегово вказує А. Ленчовська: «Інтерв’ю ромів усе ж таки можуть висвітлити долю численних ромських громад на Закарпатті (служба в угорській армії; переслідування ромів угорцями; гетто в Берегові» [4, с. 121].

Ромка Матільда Босаньї з с. Косонь пригадувала: «Мала 18 літ, коли в наш табір прийшли німецькі солдати… Наш табір перетворили на гетто, заборонили виходити за визначені колючим дротом межі… А одного разу… перестріла група жандармів і німецьких солдат… Побили до синців» [1, с. 57 – 58]. М.Босаньї свідчила, що її малолітній син був убитий німецьким солдатом.

Пірошка Форкош із с. Вари свідчила: «Весна 1943 року видалася напрочуд важкою. Прийшли німці, і всім заборонили покидати табір. А в ньому мешкало – до 150 ромів… Щоб якось прогодувати родину, батько найнявся до багатого угорського газди і працював у лісі. Якось був виявлений склад снарядів у лісі. Батька змусили їх переносити. Один із снарядів, на горе, розірвався. Розірвало батька на багато частин, і для того, аби поховати його, довелося збирати їх докупи» [1, с. 67 – 68].

На території Виноградівського району. На основі свідчення Параски Беркі, уродженки с. Шаланки, дізнаємося про такі факти насилля: «Під час війни батька забрали жандарми з хати і ми більше його не бачили. Чоловіка забрали в угорську армію, він був поранений під містом Римосомботі в Угорщині. Повернувся додому, а його забрали у робочий (мунко) табір, що знаходився поблизу села Воловця… Мене забрали на роботи у полі поблизу Севлюша (тепер м. Виноградово – П.Г.)». Також Параска Беркі розповідала історію про вбивство жандармами у Севлюші ромського хлопця Муржі [6, с. 32 – 33].

Ще один житель с. Шаланки Михайло Маринка свідчив: «Все дійсно стало темним, коли до нашого табору увірвалися німці та пір’яники… Мене разом з усіма здоровими чоловіками забрали… Немало жінок були побиті, змордовані, згвалтовані… У Мукачеві поселили нас у будинку сліпих. Там було близько 700 чоловік з усіх навколишніх сіл. Поміж ромами було чимало євреїв. Чи не кожного дня нас відвозили на машинах на околиці Воловця… Виконували найтяжчі роботи… Багато з тих, кого відправляли на роботи, хворіли й вмирали» [1, с. 76 – 77].

Уродженець села Великі Ком’яти Іван Галамбіца розповідав: «У лютому 1944 року я був мобілізований на сільськогосподарські роботи в місто Медвегедєш… Я працював ковалем. Кував коней і лагодив вози для фронту. Приблизно у серпні 1944 року… мене забрали і відправили в Мукачево, у табір. Там було близько 3000 ромів. Табір знаходився там, де зараз обласна дитяча лікарня. Весь табір був обгороджений колючим дротом, виставлені пости і собаки вартували його» [1, с. 36].

На території Великоберезнянського району. Тут знаходимо свідчення тодішнього жителя Великого Березного Івана Фонтоша: «Народився і жив у селі Великий Березний.  Весною 1943 року, коли вже посадили картоплю, у село прийшли німецькі солдати і угорські жандарми. Батько був старостою ромського табору. Тому він змушений був заставляти ромів працювати… Всіх відносно працездатних людей відібрали… повезли до села Люта… Вивезли нас під ліс… Потім під дулом рушниць кожного ранку заганяли в ліс і вказували місця, де ми повинні були рити землю, будувати переходи, бункери» [6, с. 30].

На території Перечинського району. Ромська жителька села Тур’я Пасіка Варвара Фонтош згадувала: «Весною 1943 року у наше село увійшли німецькі солдати і угорські жандарми… Всіх жінок, навіть і тих, у кого були діти, у тому числі і мене, посадили на вози і вивезли у село Волосянку, а потім і в село Люта, де я і мама носили зрубані дерева з лісу. Чоловіки копали рови, робили бункери і дзоти» [1, с. 31].

Ромська жителька села Заріччя Марія Тирпак розповідала: «У 1943 році нас, молодих жінок і дівчат, відправили працювати на полях пана Попенгейма, які були неподалік міста Сейкешфегервар, у село Мога… Весь час були під наглядом жандармів, які знущалися і били нас» [1, с. 33].

Зі спогадів ромської жінки Олени Фонтош із села Раково відомо: «Весною 1942 року у село зайшли солдати і жандарми… Посадили нас у вантажні вагони і відвезли через Ужгород у села Шомодьторнавци і Ференцпустош… Жили ми у великому сараї, де було ще 50 молодих жінок… Годували погано» [1, с. 33].

На території Свалявського району. Зі свідчень ромки Явки Терпак з м. Свалява: «В часи окупації було дуже тяжким життя місцевого населення. А що вже казати про ромів. Табір з приходом угорських окупантів перетворився у гетто, де люди чекали або вивезення в Німеччину в концтабори, або повільної смерті» [1, с. 33].

Інший ромський житель Сваляви Ференц Онуц згадував про свою матір в роки війни: «Наша мама ходила по людях просити, та небагато їй давали: трохи картоплі та шмат мелайняника (так звався хліб з кукурудзяної муки)» [1, с. 32].

На території Хустського району. Ромська жителька м. Хуст Марія Луцак свідчила: «Восени 1943 року у табір зайшли німецькі солдати з угорськими жандармами… Брата й батька прилюдно повісили… 25 молодих жінок забрали з собою у німецькі казарми» [6, с. 34]. Відомий ромський казкар Юрій Митрович із с. Горінчово згадував: «Працював у господарів Довгого (село в Іршавському районі – П.Г.). У березні 1944 року… всіх працездатних молодих хлопців забрали з своїх домівок. Три дні ми перебували у пункті збору в місті Матесалка… Найздоровіших відібрали до роботи в Австрію у місто Лінц» [1, с. 70].

На території Рахівського району. Жителька м. Рахів Анна Гренджук говорить: «…У кінці березня 1943 року… батька забрали у каменеломню, де він разом з іншими чоловіками-ромами дробив камінь… Пізніше батька перевели в інше місце працювати, де за розповідями тих, хто повернувся, помер від тифу» [6, с. 34 – 35]. А. Гренджук також вказувала на випадки сексуального насилля (згвалтування) по відношенню до ромок з боку жандармів.

Подібні спогади наводить й інший ром з Рахова Ласло Рошташ: «…На початку літа 1943 року у наш табір приїхали солдати і жандарми. Від нас забрали корову і пару коней. Чоловіків, мого батька забрали в каменоломню, де його прикували на ланц (ланцюг), і він так відпрацював більше року… Кілька разів була побита і моя мама… Мого старшого брата, якому було 3 роки, солдат заколов штиком. Коли розпочався наступ руських, жінок (ромок і єврейок) посадили у сарай і підпалили, але вогонь був не дуже сильним, вони дуже кричали і руські солдати їх звільнили» [6, с. 35 – 36]. Жителька селищаЯсіня Анна К. (прізвище не вказано – П.Г.) згадувала: «…На початку літа 1943 року у табір зайшли жандарми… Мого батька і старшого брата забрали на роботи у лісі… Всіх, хто залишився вдома, змусили пришити на одяг зелені звіздочки… Нас заставляли жити коло казарми, де ми прали одяг, форму солдатам, офіцерам. Вночі нас насилували» [6, с. 35].

Питання комеморації та соціальної пам’яті жертв геноциду ромів в Україні активно піднімається останніми роками. У м. Київ в урочищі Бабин Яр у вересні 2016 рокубула встановлена скульптурна композиція «Ромська кибитка», яка була перенесена з міста Кам’янець-Подільський. Саме тут щорічно на загальноукраїнському рівні відбуваються пам’ятні заходи по жертвам геноциду ромів.

Проблема увіковічнення пам’яті жертв геноциду ромів на території Закарпатської області стоїть досить гостро. Попри те, що 2 серпня у світі є загальноєвропейським днем пам’яті жертв геноциду ромів або Міжнародним днем голокосту ромів, його відзначення в області широко не відбувається. Щороку, 2 серпня, ромська молодь та громадські лідери Закарпаття відвідують м. Освенцім (Республіка Польща), а саме беруть участь у міжнародних заходах по вшануванню пам’яті жертв на території бувшого концентраційного табору Аушвіц-Біркенау.

Одним із помітних заходів минулих років у Закарпатській області був мітинг-реквієм «Скорботна свічка пам’яті святої», присвячений Міжнародному дню пам’яті жертв ромського Голокосту, проведений 2 серпня2013 року на площі Театральній в Ужгороді. Тоді ж був встановлений дерев’яний хрест жертвам геноциду ромів на території кладовища у мікрорайоні Шахта (коло бувшого ромського табору-гетто) [8]. Однак станом на сьогодні є актуальним питання встановлення в Ужгороді скульптурної композиції у пам’ять про жертви ромського геноциду.

Джерела:

  1. Адам А., Зейкан Ю., Навроцька Є. Білий камінь з чорної катівні: Голокост ромів Закарпаття. Ужгород: Вид-во О. Гаркуші, 2006. 146 с.
  2. Бессонов Н. Об использовании терминов «Пораймос» и «Холокост» в значении «геноцид циган». Голокост і сучасність. 2007. № 2 (3). С. 71 – 82.
  3. Державний архів Закарпатської області. Ф. 94. Оп. 5. Спр. 134: Дело о выселении с территории г. Ужгорода граждан цыганского происхождения (5 марта 1942 – 15 декабря 1943). 64 арк.
  4. Ленчовська А. Відеосвідчення Інституту Фонду Шоа як джерело до вивчення та викладання історії ромів України у період 1941 – 1944 рр. Голокост і сучасність. 2009. № 2 (6). С. 114 – 123.
  5. Мазурок І. О. Правове становище Закарпаття у 1939 – 1944 рр.: Монографія. Ужгород: Карпатська Вежа, 2010. 306 с.
  6. Навроцька Є. М., Адам А. Є. Сповідь. Живі свідчать: Навчально-методичний посібник про Голокост (Параїмос) ромів Закарпаття для вчителів загальноосвітніх навчальних закладів II–III ступенів.  Ужгород: КП «Ужгородська міська друкарня», 2012. 80 с.
  7. Навроцька Є. Антиромська політика в Закарпатті у роки Другої світової війни: зібрання свідчень та збереження історичної пам’яті. Голокост і сучасність. 2009. № 2 (6). С. 124 – 140.
  8. Навроцька Є. В Ужгороді відбувся мітинг-реквієм, присвячений пам’яті жертв ромського Голокосту (ФОТО, ВІДЕО). Закарпаття онлайн. URL: https://zakarpattya.net.ua/News/112975-V-Uzhhorodi-vidbuvsia-mitynh-rekviiem-prysviachenyi-pam%E2%80%99iati-zhertv-romskoho-Holokostu-FOTO-VIDEO
  9. Нестеренко В. Насильство. Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін.  К.: Абрис, 2002. С. 408.
  10. Офіцинський Р. Роми і примусова праця на Закарпатті 1939 – 1944 років. Ромологія: історія та сучасність: Матеріали Міжнародних наукових читань. Ужгород: Поліграфцентр «Ліра», 2013. С. 76 – 82.
  11. Панчук М. До питання про становище ромів Закарпаття в роки угорської окупації та Другої світової війни. Голокост і сучасність. 2009. № 2 (6). С. 164 – 167.
  12. Славік Ю. Шлях до Аушвіцу: Голокост на Закарпатті. Дніпро: Український інститут вивчення Голокосту «Ткума», 2017. 156 с.
  13. Nováková M. Cikánská škola v Užhorodu. Romano Džaniben. Časopis Romistických studií. № 3. 1995. S. 16–20.
  14. Pharrajimos. The Fate of the Roma During the Holocaust / Edited by Janos Barsony and Agnes Daroczi. New York: The International Debate Education Association, 2008. 249 p.

Петро ГАБРИН, дослідник ромської історії, секретар Закарпатського обласного ромського об᾽єднання «Романі черхень» («Ромська зірка») (Ужгород).

Передрук з першоджерела:

Науковий вісник Карпатського університету імені Августина Волошина: збірник наукових праць. Випуск 1 / Карпатський університет імені Августина Волошина; Редкол.: гол. ред. проф. Віктор Бедь, відп. ред. проф. Маріан Токар, чл.: проф. Валерій Бебик, проф. Роман Офіцинський, проф. Януш Ковальчик (Польща) та ін. Ужгород, 2020. 242 с.