Категорія: Статті

Переглядів: 263

Ярослав Одовічук: Велика вода, що принесла в Тячів багато біди і горя…

Пам’яті жертв безжальної стихії 13 травня 1970 року в місті Тячів присвячується. Пережите, але не байдуже та не забуте…

13.05.1970. Тячів у воді з гелікоптера

Час невблаганний, він багато чого затирає в людській пам’яті і суспільній свідомості. Днями було рівно 50 років з часу раптової і руйнівної для Тячева повені 13 травня 1970 року. Але тячівці й досі неможуть забути ті трагічні дні. Старші тячівці добре пам’ятають всі деталі тієї несподіваної катастрофічної повені, що принесла всім містянам дуже багато біди і проблем, а в численні родин і справжнє горе — тоді в місті втратили життя 16 осіб.

Влада заборонила тоді публічно афішувати затоплення Тячева. Місто Тячів віднесли до тих, де можливі громадські заворушення. Взагалі в колишньому Радянському Союзі все трагічне ставало таємним. До слова, в райгазеті Тячівщини «Дружба» за 1970 рік перша інформація щодо масштабних відновлювальних робіт в Тячеві була лише 1.08.1970. Про загибель людей і руйнування газета не повідомила взагалі. До речі, з тогочасних керівників району своїми спогадами про ті події з громадськістю поділився (і то майже через 30 років) лише головний архітектор району Ярослав Семенович Гук.

13.05.1970. Розлив Тиси біля Тячева з мосту

Коротка хронологія подій

Тячів, 1970 рік, середа 13 травня (між іншим цьогоріч теж була середа, але погода була весняною). День видався холодний і дощовий. Зранку спостерігався поступовий але невпинний ріст рівня води річці Тиса. Близько 12-тої години Тиса вийшла з берегів і її води підійшли до верхнього рівня висоти дамби, що захищала Тячів. Десь о 13-й годині вода переливає через дамбу, а в кількох місцях (зокрема навпроти вулиці Севастопольської і Партизанської) розмиває її. Впродовж пів години ближчі до річки вулиці повністю затоплені, а за годину практично все місто опинилося в полоні стихії. Місто одразу було знеструмлено, зник телефонний зв’язок, транспортне сполучення паралізовано. Керівництво району і пересічні містяни не очікували такого трагічного розвитку подій. Місто виявилося не готовим до повені.

За спогадами (а вони виключно трагічні або сумні і їх неможливо забути) очевидців по цілому ряду вулиць, які ближчі до річки Тиса (зокрема по Партизанській і прилеглих до Тячівської лікарні) вода прибула дуже швидко і сягала в житлових приміщеннях аж до стелі. Події відбувалися настільки стрімко, що містяни не встигли винести з будинків майже нічого. Після прориву дамби потік води на окремих вулицях був такий, що зносив навіть колісні плаваючі машини військових, які намагалися розпочати рятувальні роботи в епіцентрі стихії (лише згодом гусеничні машини підвищеної прохідності впоралися з цим завданням). Ревіння потоків заглушало крики про допомогу. Рятувалися хто де міг і як встиг. Затопило все, вода підмивала стіни старих саманних будинків і лише дахи від них залишалися серед хвиль. На вирваних деревах, дерев’яних уламках будівель, на знесених водою дахах плили потерпілі, домашні тварини, майно людей, товари з магазинів тощо. Ряд родин чудом врятувалися. Сотні тячівців виявилася заблокованими водою у власних будинках. В двоповерхових корпусах Тячівської ЦРЛ виявилися заблокованими вагітні і породілі, інші пацієнти (серед них і щойно прооперовані), майже весь черговий медперсонал та мешканці сусідніх будинків. Після прориву дамби бурхливий потік прямував прямо в середину корпусу, де тоді розташовувалося приймальне відділення Тячівської лікарні, що загрожувало руйнацією цієї будівлі.

В центральні й частині міста люди похапцем зібрали найнеобхідніше і з дітьми на руках пішки рушили до будівлі райкому партії, сусідніх високих будівель та в напрямку залізничної станції, де рівень грунту вищий. А за ними вже неслися швидкоплинні, крижані та каламутні потоки Тиси, яка безжалісно затоплювала місто, несучи з собою все, що потрапляло на її шляху.

13.05.1970. Тячів, вулиця Вайди у воді

Тимчасовий районний штаб з протидії паводку, який за посадою очолив перший секретар Тячівського райкому компартії України А.А. Лупак, відразу налагодив зв’язок з керівництвом області і країни по бездротових та спеціальних урядових каналах. Першочерговим завданням тоді було налагодити рятуваня захоплених (ізольованих) водою у окремих будівлях тощо. Для цього були залучені машини підвищеної прохідності військових з Хуста і Мукачева, адже лише вони змогли рухатися по затоплених вулицях міста. Тоді біля 30-ти потерпілих було знято з дерев, горищ та різних напівзруйнованих конструкцій. До районного штабу боротьби з наслідками паводка підходили й люди з сіл району, які не могли виїхати з міста додому через стихію (просили допомогти їжею, одягом, адже раптово похолодало, місцем для ночівлі, медичною допомогою). В цілому штаб з цим нелегким завданням впорався.

Слід зауважити, що з керівників району (за спогадами Я.С. Гука) в затопленому місті залишилися лише перший секретар Тячівського райкому КПУ України Андрій Андрійович Лупак (працював на цій посаді 1967-1977 роки) та Головний архітектор району Ярослав Семенович Гук. Начальник міліції і представник КДБ не згадуються, але думаю, що і вони були в місті. Голова виконкому Тячівської районної ради Михайло Іванович Країло (працював на цій посаді 1965-1972 роки) був у відрядженні в Чехословаччині, а заступник голови і голова райплану — у відрядженні по району, звідки не мали змоги повернутися до затопленого міста. Головою виконкому Тячівської міської ради на той час був Деяк Михайло Михайлович (1970-1973).

Висока вода тримала місто в полоні три доби. З різних причин офіційно загинули 5 осіб (за іншими даними тоді в місті втратили життя 16 осіб, тіла деяких з них так і не знайдено). Серед них загиблих відважні волонтери-рятівники Кун Рейнгольдович Шеля і Борис Семенович Косенко, які на тракторі з причепом рятували із затопленої Тячiвської райлікарні численних заручників стихії. Про численні «зламані долі», набуті невиліковні хвороби тощо навіть говорити не варто — їх облік ніхто не вів.

13.05.1970. Тячів, вулиця Вайди у воді

В результаті стихії було пошкоджено майже 90% житлового фонду міста, 58 будинків потребували відбудови з фундаменту, а біля 300 — відбудови. Понад 1800 будівель постраждали. Про значні масштаби руйнувань, об’єми і складність необхідних відновлювальних робіт промовисто свідчать фото міста відразу після повені (додається). Але це важко передати навіть світлинами, це треба бачити і пережити — все мокре і брудне, багато якогось сміття, намулу 20-60 см, все рухоме втрачене, а інше перекинуте, розкидане і пошкоджене, двері і вікна розтрощені (тому все треба охороняти ще й від мародерів). Всі колодязі й туалети затоплені (відповідно вода стала непридатна для споживання), водовідведення заблоковано. Повсюдно, а головно за містом за течією річки, накопичилося майно людей, нанесене водою (районний штаб забезпечив його охорону та облік, але свідчень про знаходження потерпілими свого майна я не почув). До слова, в перші дні після спаду води по найбільш постраждалих вулицях йшов нескінченний потік «туристів» — люди приїжджали «подивитись на наводнення».

Зрозуміло, що зі спадом води страждання і випробування для містян ще закінчилися. Наступна стадія була значно триваліша — кілька років. На мешканців Тячева чекала масштабна відбудова, адже стихійне лихо завдало місту колосальних збитків, спричинила небачені проблеми. Роботу координував обласний штаб боротьби з наслідками паводку. Ліквідатори і будівельники працювали самовіддано і сумлінно. У багатьох спеціалістів вихідних не було аж до осені того року. Допомога надходила зі всієї області і навіть країни. Саме тоді було розроблено оновлений генеральний план забудови міста, згідно якого на місці знесених водою індивідуальних житлових будинків передбачалася переважно багатоповерхова житлова забудова. Родинам, які повністю або частково втратили житло для відновлювальних робіт надавалася цільова фінансова і матеріальна допомога. Спільними зусиллями до настання холодів вдалося забезпечити житлом найбільш потребуючих за рахунок добудови та реконструкції наявних будівель. Згодом з’явилася ціла вулиця новобудов Комсомольська (зараз Промислова) — 16 восьмиквартирних будинків та багато інших об’єктів. Восени також відновлено функціонування основних підрозділів Тячівської райлікарні (вона опинилася в епіцентрі руйнувань, бо розташована біля річки), які до цього вимушено діяли на базі дільничних лікарень району в інших населених пунктах. Водночас на працівників сфери охорони здоров’я лягло основне навантаження з ліквідації медико-санітарних наслідків повені. І з цим нелегким завданням вони достойно впоралися, хоча багато з них самі опинилися в надзвичайній скруті, ба навіть втратили житло і все майно. До слова, головним лікарем Тячівської ЦРЛ на той час був Крижевський Віталій Федорович, а районну СЕС очолювала Гордієнко Катерина Миколаївна.

Для ілюстрації наведеного пропоную найбільш характерні або особливі спогади мешканців міста Тячів та району щодо повені 13-го травня 1970 року, зафіксовані мною в ході підготовки матеріалів до 50-річчя тих подій (додаються).

13.05.1970. Вид із бронетранспортера

Реальну уяву про характер, масштаби і наслідки повені 13-го травня 1970 року в місті Тячів дають унікальні світлини того періоду, які підтверджують і доповнюють спогади мешканців міста та ліквідаторів наслідків стихії (додані до статті). Ці фотодокументи доступні нам лише завдяки громадянській відвазі (адже правоохоронні органи наполегливо намагалися обмежити фотофіксацію наслідків повені), суспільній активності та фаховій майстерності знаного далеко за межами краю фотомайстра Козуряка Івана Івановича. Він зберіг і свої світлини, і зібрав доступні фото інших авторів (які власті намагалися приховати). Також незамінною була його допомогла в розшифровці світлин, на основі чого готувалися мої коментарі до доданих фото. Щира вам, Іване Івановичу, наша подяка за вашю мужність та збережені раритети!

Царство Небесне жертвам безжальної стихії 13.05.1970 в місті Тячів! Схиляємо голови перед світлою пам’яттю загиблих рятівників! Наша безмежна подяка самовідданим медичним працівникам Тячівської ЦРЛ за врятованих під час стихії пацієнтів! Земний уклін усім рятувальникам і ліквідаторам наслідків руйнівної стихії! Шана всім працівникам сфери охорони здоров’я за оперативне подолання медико-санітарних наслідків повені! Боже, борони нас надалі від природних і техногенних катаклізмів!

13.05.1970. Тячів, бронетранспортер долає бурхливий потік на одній з вулиць

Зафіксовані мною спогади мешканців міста Тячів та району щодо повені 13 травня 1970 року.

Болдессарі Йосип Йосипович біля 13-ї години був заблокований у власному помешканні недалеко від перехрестя тодішніх вулиць Жовтневої і Московської (зараз Столична і Нересенська) і змушений був рятуватися на пічці. Загалом йому довелася майже добу пробути в крижаній воді, яка сягала шиї! І це у віці 70 років! Напевно лише фронтова загартованість та богатирське здоров’я врятували його тоді. Але будинок був напівзруйнований (записано зі слів Болдессарі Й.Ф.).

Лише чудом врятувалися мешканці будинку №2 по вулиці Севастопольській, яка межувала тоді з дамбою (він і кількох годин не встояв під напором течії). Акушер-гінеколог Бомбушкар Юрій Іванович, який з сім’єю квартирував в тому будинку, біля 13-ї години зайшов повідомити, що залишиться на роботі через загрозу підтоплення. Вже повертаючись до лікарні Юрій Іванович помітив руйнування основи дамби, повернувся, взяв на плечі прикуту до ліжка матір господарки будинку і разом з родиною вже по воді попрямував до найближчої будівлі Тячівської ЦРЛ (записано зі слів Коперльос Е.М.).

18.05.1970. Будинок Беньдюкевичів по Ленінградській після спаду води

В будинку №12 по вулиці Севастопольській на стрісі сховалася від стихії родина кухаря Тячівської райлікарні Мазур-Юришинець Ганни Дмитрівни та їх сусіди (їх будівля встояла але дуже постражала). Їх дядько по батькові прямуючи їм на допомогу, сам виявився відрізаним водою. Але духу не втратив (адже служив на флоті) і цим врятував і себе і вагітну жінку, яку зняв палею з відламків якоїсь конструкції, яка пропливала поруч (записано зі слів Крупко-Юришинець М.В.)

Мати й бабуся Молнара Василя Олександровича (він тоді проходив службу в армії) біля трьох діб були в полоні бурхлиих потоків у власному будинку по вулиці Партизанській. Як тільки їх зняли з горища — будівля повністу зруйнувалася. Батько родини, перебуваючи у відрядженні в Ужгороді, дістав помилкову звістку про їх загибель — як результат важкий інсульт (записано зі слів Молнар Н.Д.).

18.05.1970. Вулиця Ленінградська Тячева після спаду води

Батьки Молнара В’ячеслава Емериховича (родина мешкала по вулиці Листопада біля 13-ї години) ледь добігли зі школи, яка теж біля Тиси, до будинку, як все навколо залила вода. Довелося разом з сусідами кілька діб рятуватися на горищі. Благо будинок вцілів, але рівень води в кімнатах сягав 1,8 -2,0 метра (записано зі слів Молнар Н.Д.).

Головний корпус Тячівської середньої школи, який тоді був по вулиці Партизанській, теж стрімко оточила вода. Знаний в районі педагог, а тоді заступник директора школи, Олександр Петрович Савляк три доби був у полоні стихії. До речі, після ремонту школи на основній будівлі, десь на висоті 2,5-3,0 метрів, була відмітка рівня води на тому місці 13 травня 1970 року (записано зі слів Рішка М.А.)

Родина Штаневих, яка мешкала з родиною по вулиці Листопада 18, та їх сусіди біля 13-ї години пішки рятувалася від потоків води в напрямку ценру міста. Прихисток на ніч вони знайшли в приміщеннях Тячiвського районного суду біля районної поліклініки (зараз там міський ЦНАП тощо). Їх будинок тоді, на щастя, вцілів, але сісідні були зруйновані. Рівень води в кімнатах сягав 1,7 -1,8 метра, а намулу нанесло до 50 сантиметрів (записано зі слів Гусак-Штаневої Т.В.)

19.05.1970. Будинок водія райлікарні в Тячеві після паводку

Родина Телецкі (мешкала по вулиці Листопада 1, поруч з дамбою) біля 13-ї години бігла (бо вода з дамби потоком йшла за нею) рятуючись в напрямку вулиці Горького, де знайшла прихисток у високій будівлі. На третій день, коли вони змогли дійти до місця де жили, там побачили тільки фундамент (записано зі слів Телецкі М.І.)

Родина Тиводар (мешкала по вулиці Листопада), яка біля 13-ї години з садочка забирала дитину, не встигла зайти до будинку, як по їх вулиці стрімко почала прибувати вода. Родина рятувалася пішки (дітей несли батьки) в напрямку вулиці Вайди, а за спиною вже навздогін хлюпала вода. Тоді їх будинок чудом встояв (рівень води сягав середини вікна), але сусідні момешкання були повністю зруйновані (записано зі слів Тиводар Г.І.).

Відмітка рівня води 13.05.1970 в Тячеві

Медсестра Тячівської ЦРЛ Швед-Гегедиш Ганна Петрівна (в той момент була вдома на квартирі, а мешкала вона поруч з лікарнею по вулиці Борканюка), побачивши біля 13-ї години наплив води спробувала піти на роботу, але вже не змогла. За півгодини вода вже сягала її зросту, і їй з родиною господарів довелося ховатися в сусідів, в яких будинок був вищим і цегляним. Їх будинок тоді був зруйнований (записано зі слів Швед-Гегедиш Г.П.).

Родина Ортікових, яка була відсутня вдома (мати поспішила забрати дитину з музичної школи в центрі, а батька вода застала на роботі) біля 13-ї години до свого дому в районі райлікарні вже не змогла навіть наблизитися, Тоді вода в житлових кімнатах сягала стелі, яле будинок вцілів (записано зі слів Решетнік-Ортікова В.І.).

20.05.1970. Електричний трансформатор Тячівської ЦРЛ відразу після повені

Родина Бендюкевич (їх будинок біля перехрестя Київської та Ленінградської (нинішня Ерделі) вулиць, що відразу поруч з Тячівською райлікарнею) біля 13-ї години раптом я побачила, що від Тиси (а вулиця упирається в Тису, вірніше в дамбу, яка захищала місто від повеней) біжать люди, а за ними на всю ширину вулиці тече вода. Висота фронту води (хвилі) була сантиметрів 50 і ця висота наростала. За декілька хвилин вони виходили в двір і на вулицю вже по пояс у воді. Вантажівка довезла їх та сісідів до старого кладовища. Течія була така, що вантажівку разом з людьми, свинею і козою (хтось з сусідів прихопив) піднімало і відносило назад. На перехресті Московської і Жовтневої (зараз Столична і Нересенська) вулиць вантажівка цілком зупинилась і потерпілі знову по пояс у воді вийшли на берег. Всі мокрі і голоді попрямували до готелю, що був навпроти вокзалу. Там, на другому поверсі, в кімнаті де була купа людей вони і заночували. В їхній полишеній хаті на вулиці Ленінградській (нинішня Ерделі) знайшли порятунок люди, що не встигли вибратись з того району до затоплення. Коли серед ночі валилась стіна будинку, один Бог знає, що вони пережили. Їм хватило сили руками розбити цегляну стіну на горищі до сусідської хати. Коли за три дні спала вода так, що можна було дійти з центру до нашої сім’я повернулась дододму. Вимивали намул, жили всі в одній кімнаті, яка більш-менш вціліла. Підлога іншої кімнати, яка була майже без стін, нависала над прірвою, в якій ще довго стояла вода (записано зі слів Бендюкевич-Казимірової Г.П.).

Квартира мого дідуся, Одовічука Івана Ільковича, яка була в центрі міста Тячів на другому поверсі, в ті важкі дні стала притулком для кілька груп одного з дитячих садочків. До речі, взимку наступного року дідусь, якому на той час було біля 75 років, внаслідок систематичних негараздів з квартирним опаленням, спричинених попередньою стихією, важко захворів і відійшов у кращий зі світів. Думаю, що таких випадків було в місті чимало, але, звісно, в офіційну статистику вони не потрапили (записано зі слів Мокану М.М.).

20.05.1970. Одна з вулиць (Листопада) Тячева після повені

В двоповерхових корпусах стаціонару Тячівської ЦРЛ та Тячiвського протитуберкульозного диспансеру, який тоді межував райлікарнею, в полоні стихії виявилися вагітні, роділі і породілі, пацієнти з різною патологією (серед яких і щойно прооперовані, бо та середа була днем планових операцій) та майже весь черговий медперсонал. В кожній будівлі довелося діяти автономно і терміново самоорганізуватися. Бо вони досить віддалені, а шум води та ревіння потоків заглушали навіть крики. Перш за все на другий поверх було евакуйовано всіх пацієнтів та найцінніше майно. На перших поверхах єдине, що вони змогли зробити для зменшення руйнівної сили стихії, відкрили вікна для швидшого проходження потоку (рівень води сягав половини вікна). Після прориву дамби (біля 13-ї години) бурхливий потік прямував прямо в середину корпусу, де тоді розташовувалося приймальне відділення Тячівської лікарні, що загрожувало руйнацією будівлі. Прийшлося на другому поверсі пробити стіну і евакуювати всіх потерпілих, серед яких були і післяопераційні пацієнтки, в сусідню будівлю (там зараз адміністративні приміщення). Керівництво цими заходами взяв на себе акушер-гінеколог Бомбушкар Юрій Іванович, якому всіляко допомагала його дружина кардіолог Коперльос Емілія Миколаївна (між іншим вагітна в той період та з дитиною на руках). До слова завiдувач пологового відділення лікарні, Карюк Неоніла Григорівна, яка вийшла з підрозділу лише на обід, виявилася заблокованою водою у власному будинку по вулиці Партизанській (рівень води сягав середини вікна). Її чоловік, головний лікар Тячівської ЦРЛ Крижевський Віталій Федорович, якого викликали в районний штаб служби Цивільного захисту населення, не зміг вже потрапити ні в лікарню, ні до власного помешкання (записано зі слів Рапоті-Фекете О.І., Клемонци Г.В., Коперльос Е.М., Козуряк І.В., Тиводара О.М.).

20.05.1970. Будівля в Тячеві, що тримається на телевізорі після спаду води

Рятувальники, які намагалися евакуювати пацієнтів та медперсонал райлікарні, біля 14-ї години самі були відрізані водою у некерованому тракторі в районі перехрестя Московської і Жовтневої (зараз Столична і Нересенська) вулиць. Міцніші ще до сутінків врятувалися з крижаної води пересуваючись по проводах електричних ліній, а старшого чоловіка (найімовірніше він загинув) вранці вже не знайшли (записано зі слів Козуряка І.І.).

20.05.1970. Повністю зруйнована повінню житлова будівля в Тячеві

Переконаний, що спогади та інші матеріали щодо повені 13 травня 1970 року в Тячеві вартують узагальнення у вигляді окремого видання. Воно слугуватиме ще одним нагадуванням про те, що природній стихії набагато легше завчасно запобігти, ніж потім усувати її наслідкии.

Принагідно просимо тячівців поділиться спогадами та світлинами щодо повені 13 травня 1970 року в Тячеві. Зокрема, наполегливо розшукуємо портретні фото героїв-рятівників Куна Рейнгольдовича Шелі і Бориса Семеновича Косенка.

Коментарі до доданих фото:

13.05.1970. Тячів у воді (фото невідомого автора з гелікоптера, надав І.І. Козуряк).

13.05.1970. Розлив Тиси біля Тячева, вид зі зруйнованого мосту за годину до руйнації дамби (фото виконав і надав І.І. Козуряк).

13.05.1970. Одна з вулиць Тячева під час повені (світлина невідомого автора, виконана з плаваючої бойової машини піхоти біля одного з корпусів Тячівської лікарні, з архіву Тячівської ЦРЛ).

13.05.1970. Тячів. Бронетранспортер долає потоки води на вулиці Вайди (фото виконав і надав І.І. Козуряк).

13.05.1970. Тячів, бронетранспортер долає бурхливий потік на одній з вулиць (фото виконав і надав І.І. Козуряк).

14.05.1970. Тячів, вулиця Севастопольська 5. Рятуваня захоплених (ізольованих) водою у окремих будівлях на бронетранспортер (фото виконав і надав І.І. Козуряк).

18.05.1970. Одна з вулиць Тячева (перехрестя Київської та Ленінградської (нинішня Ерделі) відразу після спаду води. Перший ліворуч будинок родини лікарки О.П. Бендюкевич (фото виконав і надав І.І. Козуряк).

18.05.1970. Вулиця Ленінградська (зараз Ерделі) Тячева відразу після спаду води. Праворуч будинок родини лікарки О.П. Бендюкевич. На дальньому плані руїни будівель на вулиці Борканюка (фото виконав і надав І.І. Козуряк).

20.05.1970. Одна з вулиць Тячева (найімовірніше Листопада) після повені (фото виконав і надав І.І. Козуряк).

20.05.1970. Повністю зруйнована повінню житлова будівля в Тячеві (фото виконав і надав І.І. Козуряк).

20.05.1970. Зруйнована будівля в Тячеві, що після спаду води тримається лише на телевізорі (фото виконав і надав І.І. Козуряк).

20.05.1917. Тячів. Потерпілі самотужки розпочинають перші відновлювальні роботи (фото виконав і надав І.І. Козуряк).

20.05.1970. Ось в такому стані ремонтники знайшли головний електричний трансформатор Тячівської ЦРЛ відразу після повені (фото виконав і надав І.І. Козуряк).

Напис на пам’ятнику трагічно загиблим під час катастрофічної повені 13 травня 1970 року в Тячеві відважним рятівникам Куну Рейнгольдовичу Шелі і Борису Семеновичу Косенку (фото виконав і надав А.Б. Бісько).

Відмітка на одній з граней пам’ятника відважним рятівникам Куну Рейнгольдовичу Шелі і Борису Семеновичу Косенку рівня води в Тячеві на тому місці 13-14 травня 1970 року. До речі, позначка на висоті аж 2,5 метрів (фото виконав і надав А.Б. Бісько).

Додаткова інформація та пояснення

Хроніка катастрофічних повеней в краї

Через своє географічне положення та гірську місцевість Закарпатська область належить до паводконебезпечних регіонів Європи. Несприятлива гідрометеорологічна ситуація завжди відігравала суттєву роль у виникненні паводків. Саме природні фактори спричинили небезпечні повені 1700, 1730, 1864, 1887, 1895, 1900, 1911, 1913, 1926, 1927, 1933, 1941. Важливо підкреслити, що в першій половині ХХ століття антропогенний вплив на природні ландшафти Карпат був незначний, однак тодішні уряди після кожного паводка будували потужні дамби для захисту населених пунктів, протипаводкові водосховища, створювали водні перепади тощо.

Принаймні протягом останніх років, виникнення паводкових катастроф дедалі більшою мірою визначають антропогенні фактори. Тільки за повоєнні 10-15 років було оголено 20 відсотків вкритої лісом площі. Це не могло не вплинути на гідрологічний режим гірських річок. Тому частота повеней у повоєнні роки суттєво зросла — 1948, 1955, 1957, 1959, 1964, 1969, 1970, 1974, 1977, 1980, 1982, 1992, 1993, 1997, 1998, 2001. При цьому кожна наступна повінь супроводжувалась усе більшими зсувами грунтів та селевими потоками. Ніхто з учених сьогодні не сумнівається в тому, що переруби, які траплялися в гірських лісах, зменшували здатність лісових екосистем затримувати опади і регулювати поверхневий стік води. За післявоєнний час на Закарпатті спостерігалося 19 катастрофічних повеней, що завдали господарству значних збитків. Перша у столітті повінь затопила місто Тячів 10-11 липня 1913 року. Наприкінці грудня 1947 року температура повітря піднялася з мінус 14 до плюс 12 градусів, у результаті повінь за добу знищила 33 залізничні мости, змила близько 60 тисяч кубометрів грунту, затопила селище Вилок і частину міста Хуст. Наступні великі повені в басейні Тиси сформувалися в грудні 1964 року, травні 1970-го, липні 1980-го, листопаді—грудні 1992-го років. Під час повені 1970 року були затоплені місто Тячів і десятки низинних сіл, 1992 року — частина Ужгорода, Перечина, а також багато сіл у Тячівському та Рахівському районах. Ще більш масштабні руйнуванння зі значною кількістю загиблих приніс паводок у 1998 році. Не набагато менше шкоди приніс паводок у 2001 році (врятували значні обсяги виконаних раніше робіт), хоча паводок був навіть потужніший за попередній.

Вінок монумену рятівникам в Тячеві

Наведені вище паводки повинні завжди нагадувати нашому поколінню про те, що річка Тиса може нести небезпеку для життя людей та їх майна. Тож не треба шкодувати коштів на будівництво захисних споруд та інші протипаводкові заходи з доказаною в наших умовах ефективністю. Стихію слід завчасно попереджувати.

Ярослав ОДОВІЧУК, смт. Тересва, спеціально для для просвітницько-пізнавального інтернет-порталу «заКарпатія»

Кристина Червеняк. Про громадські організації України та їхні перспективи засобами публічного управління: у Львові побачила світ монографія Маріана Токаря

В умовах сучасного державотворення, демократичний розвиток України вказує на природну необхідність публічної участі громадян у важливих суспільно-політичних процесах. Одним із видів реалізації колективного публічного інтересу виступає громадська організація, що є своєрідним феноменом публічної взаємодії в сучасній системі розвитку публічно-управлінських відносин. Цій актуальній проблемі й присвячена монографія Маріана Токаря «Громадські організації України в системі розвитку публічно-управлінських відносин» (Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2020. – 412 с.)

У монографії автор аналізує теоретико-методологічні принципи державної політики, що спрямована на сприяння розвитку системи громадських організацій в Україні саме з огляду на публічні взаємини влади і громадянського суспільства. Головна увага в монографії зосереджена на дослідженні громадської організації як суб’єкта публічно-управлінських відносин та механізмах взаємодії з публічною владою. Робиться акцент на управлінських інноваціях, що пропонуються до впровадження в публічній співпраці держави й громадських організацій. Відтак, монографія має логічну структуру, котра ґрунтується на завданнях поставлених автором дослідження для розв’язання проблем сучасного розвитку громадянського суспільства та його ролі в загальнонаціональному контексті. На основі аналізу активності громадських організацій та їхнього суспільно-корисного потенціалу дослідник обґрунтовує життєздатність об’єднань громадян в організації життєдіяльності громади.

Наголосимо на головній думці автора, яка є квінтесенцією авторської роботи – громадські організації можуть стати для держави важливою допоміжною інституцією, що спрямована на реалізацію публічного інтересу громадян в наданні їм соціальних та інших послуг. З огляду на це, значимість монографії має незаперечну актуальність.

Крізь феномен «публічної політики» як системи оптимізаційних заходів реалізації інтересів держави і суспільства автором детально досліджуються проблеми особливостей суб’єктності громадських організацій у публічно-управлінських відносинах, функціонального визначення суспільно-корисної громадської організації як соціального сервіс-провайдера, сутнісного розуміння й пошуку шляхів оптимізації державної політики сприяння розвитку громадських організацій. Привабливою є думка автора щодо необхідності застосування публічно-управлінських інновацій у процесі життєдіяльності громадських організацій та використання механізму інституційного ребрендингу громадських організацій у сучасних умовах децентралізації.

Очевидною новизною авторських поглядівє аналіз стану й перспектив публічної взаємодії громадських організацій з державною владою, а також обґрунтування основних теоретико-методологічних засад даної науково-практичної проблеми й розробки цільових практичних рекомендацій щодо публічної політики сприяння розвитку системи громадських організацій в Україні.

Загалом монографічна робота виконана на достатньо високому науковому теоретико-методологічному рівні, є результатом самостійного глибокого вивчення проблеми державної політики сприяння розвитку громадських організацій в Україні, яку автор розвиває цілком обґрунтовано. Адже завдяки авторському баченню у суть монографічного дослідження закладено вирішення проблеми публічного позиціонування громадської організації в системі розвитку публічно-управлінських відносин. Крізь таку диспозицію автор досягає головної мети дослідження – пошук шляхів оптимізації сприяння розвитку мережі громадських організацій, що виступають ініціаторами суспільно-корисної дії та ефективної взаємодії з публічною владою.

Текст монографії викладено логічно, ключові думки обґрунтовані науковою мовою. Автор уміло оперує фаховими поняттями та концептуальними підходами досліджуваного феномену. Відтак, монографія може стати в нагоді всім, хто цікавиться дослідженнями різних аспектів державотворення, питаннями розвитку громадянського суспільства, проблемами взаємовідносин публічної влади і громадських організацій (об’єднань громадян), публічно-управлінськими інноваціями в Україні.

Кристина ЧЕРВЕНЯК,

кандидат політичних наук, Ужгородський національний університет

Петро Габрин. Репресії проти ромів у роки угорської окупації Закарпаття 1939 – 1944 років

Ромська етнічна меншина Закарпаття (тоді – Підкарпатська Русь) упродовж першої половини ХХ століття пережила багато негараздів. Історично маргіналізована, ізольована та соціально незахищена ромська громада перебувала на задвірках суспільного життя як Угорщини, так і Чехословаччини. Слабкий освітній рівень ромів, кочовий образ життя частини з них, відсутність власної інтелігенції не дозволяв їм «вибитися» зі свого злиденного становища.

Влада Підкарпатської Русі у 1920 – 1930 роках робила спроби соціалізації та асиміляції ромських громад, насамперед у великих містах. Одним із методів було підвищення освітнього рівня ромів, який, однак, відбувався через відкриття окремих сегрегованих шкіл. Так, у 1926 році в м. Ужгород на території ромського поселення по вулиці Берчені (сучасний мікрорайон Шахта) була відкрита одна з перших в Європі окрема ромська початкова школа [13, s. 17]. Саме учні цієї школи сформували в подальшому ромську музичну інтелі-генцію Ужгорода та всієї Закарпатської області.

Період 1939 – 1944 років увійшов у європейську та світову історію як період найбільших злочинів проти людства за расовою та етнічною ознакою першої половини ХХ століття. Віденський арбітраж 1938 року розширив кордони Королівства Угорщини на кілька районів Закарпатської області. До складу Угорщини увійшли такі міста як Ужгород, Мукачево, Берегово – саме в них проживала численна ромська громада. Відомі березневі події 1939 року розширили експансію Угорщини на всю територію Закарпаття. Утисків за етнічною ознакою почала зазнавати як єврейська, так і ромська громади. Звісно, що за чисельністю, соціальним статусом та впливом євреї Закарпаття поступалися тільки угорцям. З прийняттям перших сумнозвісних «єврейських законів» 1938 – 1939 років в Угорщині почалися фактичні переслідування, обмеження та утиски по відношенню до євреїв. Паралельно цим процесам, ставлення до ромів Угорщини, зокрема і до ромів Закарпаття також погіршувалося.

Слід зазначити, що питання геноциду ромів на території Закарпатської області в роки Другої світової війни на науковому рівні слабо досліджене. Це пов’язано з кількома чинниками, зокрема:

По-перше, «ромська» тема довгий час не користувалася належною увагою істориків порівняно з питанням єврейського Голокосту. За роки радянської влади питання етнічних відносин на Закарпатті вказаного періоду фактично не досліджувалось. Починаючи з 1990-х років почали з’являтися перші дослідження ромських громад краю, але більшою мірою в соціально-економічному аспекті. З 2010-х років побіжно питання щодо утисків та насилля по відношенню до ромів з боку угорської влади у 1939 – 1944 роках розглядали Ю. Славік [12], І. Мазурок [5], М. Панчук [11]. Питання участі ромів у примусових роботах досліджував Р. Офіцинський [10]. 

Заслуговує на увагу колективна праця Яноша Баршоні та Агнеш Дароці «Параїмос. Доля ромів під час Голокосту» [14] щодо проблеми геноциду ромів в Угорщині.

По-друге, як відомо, роми не вели письмових щоденників, не мали поміж себе грамотних людей, які могли письмово описувати чи фотографувати злочини проти людини чи групи людей у режимі реального часу, фіксувати подальші спогади. Саме тому починаючи з 1990-х років ромські неурядові організації Закарпатської області, а саме товариство «Романі Яг» (голова – Аладар Адам) розпочали збір усних свідчень від ромів старшого віку про трагічні події тих років. На основі цих свідчень, можна говорити про приблизну картину масштабів насилля щодо ромського населення, виконавців злочинів, методів фізичного та психологічного насилля, географічного поширення випадків насилля по Закарпатській області. На базі зібраних усних свідчень, автори Аладар Адам та Євгенія Навроцька видали дві книги – це навчально-методичний посібник «Сповідь. Живі свідчать» [6] та історико-документальне видання «Білий камінь з чорної катівні» [1], а також була опублікована стаття у науковому часописі «Голокост і сучасність» за авторства Є. Навроцької [7].

Найбільший відеоархів, записаний на основі свідчень як жертв єврейського Голокосту, так і жертв геноциду ромів в Україні був зібраний впродовж 1996 – 1999 років Інститутом фонду Шоа (США). Загалом було записано 3423 інтерв’ю, з яких 135 інтерв’ю були взяті від ромів, частина з яких проживала на Закарпатті [4]. Дані інтерв’ю зберігаються, зокрема, на сайті Інституту фонду Шоа, однак доступ до них є частково обмеженим.

По-третє, усні свідчення ромів похилого віку, які зазнали тих чи інших проявів насилля або були очевидцями злочинів, практично неможливо документально підтвердити. Фонди Державного архіву Закарпатської області (філіал у м. Берегово) не дають змогу пролити світло на події тих років. Очевидно, що подібні злочини їхні виконавці намагалися ретельно приховати, тому архівні матеріали і досі є засекреченими, і знаходяться вони поза межами України. Можна говорити тільки про ті архівні дані, в яких йде мова про підготовку до масової ізоляції ромського населення з метою подальшого вивезення за межі Закарпаття, наприклад по м. Ужгород [3].

Дана проблема стосується долі ромів всієї України. Як зауважує А. Ленчовська «для вивчення і викладання трагічної історії ромів України катастрофічно не вистачає джерел: як архівних документів, так і мемуарів, свідчень ромів, які пережили нацистські переслідування» [4, с. 14].

Тому і по сьогоднішній день питання щодо насилля по відношенню до закарпатських ромів у роки Другої світової війни є відкритим, воно потребує комплексного та об’єктивного дослідження.

Завданням статті є спроба фіксації злочинів, проявів насилля по відношенню до ромського населення Закарпаття за територіальним принципом. Завдяки створеній загальній картині подібних випадків, можна провести точкове позначення місць злочинів (насилля) на географічній карті сучасної Закарпатської області.

Під терміном «насилля» (або «насильство») ми розуміємо «застосування сили або загроза її застосування» [9]. Відповідно до характеру здійснення і форм вияву насилля по відношенню до ромів у нашому випадку ми маємо на увазі фізичне та психологічне насилля (не включаючи мовне, інтелектуальне, символічне насилля).

Як відомо, історично сформований ареал проживання ромської громади Закарпатської області охоплює практично всі райони. Найбільше ромів проживає в Ужгородському, Мукачівському, Берегівському, Виноградівському районах. Також є численні громади у Перечинському, Великоберезнянському, Хустському, Свалявському, Іршавському, Рахівському, Тячівському, Воловецькому районах.

Фіксуючи випадки насилля по відношенню до ромів у 1939 – 1944 роках, ми вказуватимемо населені пункти та райони згідно сучасного територіально-адміністративного поділу Закарпатської області (станом на 20.03.2020 року). Зазначимо, що часто бували випадки, коли роми, уродженці чи жителі населеного пункту Закарпаття, зазнавали також насилля в інших селах та містах (наприклад, при виконанні примусових сільськогосподарських робіт чи трудової повинності), які сьогодні знаходяться на території сусідніх держав – у Словаччині чи Угорщині.

Початком масових репресій проти ромів Закарпаття став 1941 рік. Є. Навроцька зазначає: «Хоча в Угорщині і вийшло фундаментальне дослідження про геноцид ромів, воно обмежене кордонами нинішньої Угорської республіки і в ньому не висвітлено події на Підкарпатській Русі. Наведено тільки копію телефонограми д-ра Кемені за липень 1941 р. про висилання до Кам’янця-Подільського всіх євреїв, які не мали угорського громадянства, а разом з ними ще 1000 ромів з комітатів Угоча та Унг. Якщо перші не мали документів на той час, то причиною для відправки ромів було те, що вони вели «кочовий спосіб життя» [7, с. 127].

Очевидно, що це була перша масова спланована акція на території Закарпатської області пов’язана з депортацією та подальшим вбивством євреїв та ромів. На той час комітати Угоча та Унг охоплювали кілька районів сучасного Закарпаття з центрами у Виноградові та Ужгороді відповідно.

Надалі ми наводимо, зокрема, опубліковані свідчення ромів-жертв, очевидців подій 1942 – 1944 років на Закарпатті, групуючи їх за принципом народження чи проживання у населеному пункті того чи іншого району. Зауважимо, що ми опускаємо питання верифікації наведених дат, точних назв населених пунктів та національної приналежності виконавців на-сильницьких дій (угорці чи німці).

На території міста Ужгорода та Ужгородського району фіксувалися численні випадки як поодиноких, так і групових проявів насилля по відношенню до ромів. Так, багато свідчень зафіксовано від ромів, які проживали у ті роки в м. Ужгород.

Детальні свідчення від Євгена Адама – відомого ромського музиканта з Ужгорода, батька голови товариства «Романі Яг» Аладара Адама, свого часу у 1998 році були взяті співробітником Фонду Спілберга (США) Борисом Тмуром [1, с. 50]. Євген Адам був учасником та очевидцем багатьох подій, служив в угорській армії, допомагав чим міг місцевим ромам у важкі воєнні роки.

Йосиф Горват з Ужгорода згадував: «Зі слів мого батька, у 1943 році наш табор був оточений колючим дротом. Жителям табору, близько 50 хат, забороняли виходити з нього… Батька змушували вручну грузити камінь на підводи і возити на залізничну станцію, а там навантажувати вагони» [6, с. 29].

Жителька табору Мочар (зараз мікрорайон Шахта – П.Г.) з Ужгорода Єлизавета Косору розповідала: «Велике горе прийшло до ромів… З перших же днів це місце (Мочар – П.Г.) було оточене колючим дротом, створено гетто.  Ромів, котрі були більш-менш здорові, мобілізували на різні примусові роботи» [1, с. 34]. Жінка також розповідала про смерть у таборі свого старшого брата Янчо від осколку вибухової речовини.

Інший ром з Ужгорода, який також проживав на Мочарі, Юрій Бругош наводить цікаві спогади: «… Табір оточили колючим дротом, на воротах стояли жандарми і солдати з гвинтівками… На початку 1943 року всіх жителів насильно, під загрозою розстрілу, погнали до електростанції, що була побудована на водопровідному каналі. Там була невеличка баня. Всіх жителів змусили поголити голови… Це був яскравий приклад приниження… Дід вирішив втекти, користуючись обставинами… Поблизу Чопа наздогнала його колона танків… А діда з возом роздавив танк» [1, с. 47 – 48].

Зі спогадів жительки Ужгорода Божени Бучко дізнаємося про цікаву історію порятунку молодої єврейської жінки Гелени: «Під час війни німецькі солдати забирали євреїв у машини і відвозили у гетто. Воно було розміщено неподалік залізничної станції, на вулиці Мукачівській… Звідти я допомогла втекти єврейці… Я Гелені (мала прізвище Горват) носила їсти» [6, с. 37]. Згодом Гелена виїхала жити до Словаччини у м. Кошице.

Зі слів очевидця та жертви насилля – рома Юрія Фенеша, який на час війни у 1944 році проживав у с. Холмок Ужгородського району: «У грізному 1944 році коли наближався фронт, 1 серпня мене і ще 1500 хлопців було призвано на виконання трудової повинності: рили окопи і траншеї, засипали дороги, ями, що утворювались після бомбардувань. Відкопували зі зруйнованих будинків мертвих, ховали їх. З міста Нодькошино перевели до міста Гедоли, де працювали до листопада 1944 року» [1, с. 27 – 28].

Зі свідчення Тибора Горвата, жителя Ужгородського району (не вказаний конкретний населений пункт – П.Г.): «З 1943 року німці стали погано відноситись до ромів. У таборі у той час проживали тільки 12 родин, близько 60 осіб… Всім жителям було строго наказано не виходити за межі… Бабуся потайки вночі виходила з табору… Кілька разів її було спіймано і жорстоко побито» [6, с. 29].

Ромську жителька Ужгорода Ліза Іванчик розповіла про те, що вона бачила на власні очі в роки Другої світової війни: «Спочатку в моєї родини забрали коней, корів, свиней. Батька відправили до Мукачева, де він знаходився у в’язниці, в якій провів чотири місяці. За цей період всіх жителів ромського поселення в селі Сюрте (Ужгородський район) примусово «дезінфікували», у всіх жителів обстригли волосся, а одяг обробили спеціальним розчином. Хоча на вулиці був листопад (1943 р.), роми повинні були одягнути на себе цю вологу одежу» [8].

Єлизавета Тирпак з міста Чоп розповідала: «Всі роми з Чопа були підготовлені до відправки до концтаборів. За цим слідкувала німецька адміністрація та угорські жандарми. Для відправки людей до таборів смерті з фронту бойових дій відкликалися товарні поїзди з вагонами. Роми Чопа півтори доби просиділи без їжі в цих товарних вагонах і навіть чули звуки канонади з фронту, що наближався. І тільки через те, що ці вагони вже знадобилися для евакуації військових, людей терміново випустили з вагонів і вони залишились живі» [8].

Цікавими є спогади ромки села Тарновці Еми Наці, яка розповідала: «…А я, взявши найнеобхідніше, вирішила втекти туди, де мала рідних, – у сусідню Словаччину. Там у Дреньовцях були рідні, котрі могли дати сякий-такий прихисток… Та ж «ромська пошта» доносила: в Павловці (тепер Павловце-над-Угом, Словаччина – П.Г.) розстрілювали непокірних ромів» [1, с. 31].

Іншими ромами з Ужгородського району, які давали свідчення, були Маргарета Лакатош та Василь Вароді (с. Великі Геївці).

На території Мукачівського району. Ром Микола Тейфел з м. Мукачево свідчив: «… У 1941 році ромів не турбували, а у 1942 році, у жовтні, забрали мене в армію… Коли до влади прийшов Салаші Ференц, ромів, румунів-напівциган відправляли на примусові роботи: копати канави, бункери… Згодом відправили в Угорщину у м. Кишуйсалат, а далі в Тисонано… Від тяжкої праці люди помирали» [1, с. 35].

 Зі свідчення ромки Магдалини Галамбош: «Мого батька, разом з іншими жителями – ромами села Баркасова, де ми тоді жили, весною 1943 року посадили у вагони на залізничній станції і відправили на лісозаготівельні роботи в Сваляву… Мого батька і ще 46 осіб було розстріляно за непокору. Додому з табору повернулося тільки троє» [6, с. 31].

Ром Арпад Муржа із с. Страбичово розповідав: «Рік 1944-й… Усе ромське населення було переписане за місцем проживання. Суворо було заборонено кочувати… А на початку вересня 1944 року угорські жандарми стали виганяти з хат усіх ромів села… Куди відправили чоловіків мені невідомо… Вели нас дорогою до будинку, який називався Ковнер-каштель (або Мукачівський палац Ковнера)… Майже три місяці суцільних мук. Жили в тісних кімнатах, перетворених у камери-гетто, по десять чоловік. Голод відчували постійно» [1, с. 60 – 61].

На території Берегівського району. На факт існування ромського гетто в м. Берегово вказує А. Ленчовська: «Інтерв’ю ромів усе ж таки можуть висвітлити долю численних ромських громад на Закарпатті (служба в угорській армії; переслідування ромів угорцями; гетто в Берегові» [4, с. 121].

Ромка Матільда Босаньї з с. Косонь пригадувала: «Мала 18 літ, коли в наш табір прийшли німецькі солдати… Наш табір перетворили на гетто, заборонили виходити за визначені колючим дротом межі… А одного разу… перестріла група жандармів і німецьких солдат… Побили до синців» [1, с. 57 – 58]. М.Босаньї свідчила, що її малолітній син був убитий німецьким солдатом.

Пірошка Форкош із с. Вари свідчила: «Весна 1943 року видалася напрочуд важкою. Прийшли німці, і всім заборонили покидати табір. А в ньому мешкало – до 150 ромів… Щоб якось прогодувати родину, батько найнявся до багатого угорського газди і працював у лісі. Якось був виявлений склад снарядів у лісі. Батька змусили їх переносити. Один із снарядів, на горе, розірвався. Розірвало батька на багато частин, і для того, аби поховати його, довелося збирати їх докупи» [1, с. 67 – 68].

На території Виноградівського району. На основі свідчення Параски Беркі, уродженки с. Шаланки, дізнаємося про такі факти насилля: «Під час війни батька забрали жандарми з хати і ми більше його не бачили. Чоловіка забрали в угорську армію, він був поранений під містом Римосомботі в Угорщині. Повернувся додому, а його забрали у робочий (мунко) табір, що знаходився поблизу села Воловця… Мене забрали на роботи у полі поблизу Севлюша (тепер м. Виноградово – П.Г.)». Також Параска Беркі розповідала історію про вбивство жандармами у Севлюші ромського хлопця Муржі [6, с. 32 – 33].

Ще один житель с. Шаланки Михайло Маринка свідчив: «Все дійсно стало темним, коли до нашого табору увірвалися німці та пір’яники… Мене разом з усіма здоровими чоловіками забрали… Немало жінок були побиті, змордовані, згвалтовані… У Мукачеві поселили нас у будинку сліпих. Там було близько 700 чоловік з усіх навколишніх сіл. Поміж ромами було чимало євреїв. Чи не кожного дня нас відвозили на машинах на околиці Воловця… Виконували найтяжчі роботи… Багато з тих, кого відправляли на роботи, хворіли й вмирали» [1, с. 76 – 77].

Уродженець села Великі Ком’яти Іван Галамбіца розповідав: «У лютому 1944 року я був мобілізований на сільськогосподарські роботи в місто Медвегедєш… Я працював ковалем. Кував коней і лагодив вози для фронту. Приблизно у серпні 1944 року… мене забрали і відправили в Мукачево, у табір. Там було близько 3000 ромів. Табір знаходився там, де зараз обласна дитяча лікарня. Весь табір був обгороджений колючим дротом, виставлені пости і собаки вартували його» [1, с. 36].

На території Великоберезнянського району. Тут знаходимо свідчення тодішнього жителя Великого Березного Івана Фонтоша: «Народився і жив у селі Великий Березний.  Весною 1943 року, коли вже посадили картоплю, у село прийшли німецькі солдати і угорські жандарми. Батько був старостою ромського табору. Тому він змушений був заставляти ромів працювати… Всіх відносно працездатних людей відібрали… повезли до села Люта… Вивезли нас під ліс… Потім під дулом рушниць кожного ранку заганяли в ліс і вказували місця, де ми повинні були рити землю, будувати переходи, бункери» [6, с. 30].

На території Перечинського району. Ромська жителька села Тур’я Пасіка Варвара Фонтош згадувала: «Весною 1943 року у наше село увійшли німецькі солдати і угорські жандарми… Всіх жінок, навіть і тих, у кого були діти, у тому числі і мене, посадили на вози і вивезли у село Волосянку, а потім і в село Люта, де я і мама носили зрубані дерева з лісу. Чоловіки копали рови, робили бункери і дзоти» [1, с. 31].

Ромська жителька села Заріччя Марія Тирпак розповідала: «У 1943 році нас, молодих жінок і дівчат, відправили працювати на полях пана Попенгейма, які були неподалік міста Сейкешфегервар, у село Мога… Весь час були під наглядом жандармів, які знущалися і били нас» [1, с. 33].

Зі спогадів ромської жінки Олени Фонтош із села Раково відомо: «Весною 1942 року у село зайшли солдати і жандарми… Посадили нас у вантажні вагони і відвезли через Ужгород у села Шомодьторнавци і Ференцпустош… Жили ми у великому сараї, де було ще 50 молодих жінок… Годували погано» [1, с. 33].

На території Свалявського району. Зі свідчень ромки Явки Терпак з м. Свалява: «В часи окупації було дуже тяжким життя місцевого населення. А що вже казати про ромів. Табір з приходом угорських окупантів перетворився у гетто, де люди чекали або вивезення в Німеччину в концтабори, або повільної смерті» [1, с. 33].

Інший ромський житель Сваляви Ференц Онуц згадував про свою матір в роки війни: «Наша мама ходила по людях просити, та небагато їй давали: трохи картоплі та шмат мелайняника (так звався хліб з кукурудзяної муки)» [1, с. 32].

На території Хустського району. Ромська жителька м. Хуст Марія Луцак свідчила: «Восени 1943 року у табір зайшли німецькі солдати з угорськими жандармами… Брата й батька прилюдно повісили… 25 молодих жінок забрали з собою у німецькі казарми» [6, с. 34]. Відомий ромський казкар Юрій Митрович із с. Горінчово згадував: «Працював у господарів Довгого (село в Іршавському районі – П.Г.). У березні 1944 року… всіх працездатних молодих хлопців забрали з своїх домівок. Три дні ми перебували у пункті збору в місті Матесалка… Найздоровіших відібрали до роботи в Австрію у місто Лінц» [1, с. 70].

На території Рахівського району. Жителька м. Рахів Анна Гренджук говорить: «…У кінці березня 1943 року… батька забрали у каменеломню, де він разом з іншими чоловіками-ромами дробив камінь… Пізніше батька перевели в інше місце працювати, де за розповідями тих, хто повернувся, помер від тифу» [6, с. 34 – 35]. А. Гренджук також вказувала на випадки сексуального насилля (згвалтування) по відношенню до ромок з боку жандармів.

Подібні спогади наводить й інший ром з Рахова Ласло Рошташ: «…На початку літа 1943 року у наш табір приїхали солдати і жандарми. Від нас забрали корову і пару коней. Чоловіків, мого батька забрали в каменоломню, де його прикували на ланц (ланцюг), і він так відпрацював більше року… Кілька разів була побита і моя мама… Мого старшого брата, якому було 3 роки, солдат заколов штиком. Коли розпочався наступ руських, жінок (ромок і єврейок) посадили у сарай і підпалили, але вогонь був не дуже сильним, вони дуже кричали і руські солдати їх звільнили» [6, с. 35 – 36]. Жителька селищаЯсіня Анна К. (прізвище не вказано – П.Г.) згадувала: «…На початку літа 1943 року у табір зайшли жандарми… Мого батька і старшого брата забрали на роботи у лісі… Всіх, хто залишився вдома, змусили пришити на одяг зелені звіздочки… Нас заставляли жити коло казарми, де ми прали одяг, форму солдатам, офіцерам. Вночі нас насилували» [6, с. 35].

Питання комеморації та соціальної пам’яті жертв геноциду ромів в Україні активно піднімається останніми роками. У м. Київ в урочищі Бабин Яр у вересні 2016 рокубула встановлена скульптурна композиція «Ромська кибитка», яка була перенесена з міста Кам’янець-Подільський. Саме тут щорічно на загальноукраїнському рівні відбуваються пам’ятні заходи по жертвам геноциду ромів.

Проблема увіковічнення пам’яті жертв геноциду ромів на території Закарпатської області стоїть досить гостро. Попри те, що 2 серпня у світі є загальноєвропейським днем пам’яті жертв геноциду ромів або Міжнародним днем голокосту ромів, його відзначення в області широко не відбувається. Щороку, 2 серпня, ромська молодь та громадські лідери Закарпаття відвідують м. Освенцім (Республіка Польща), а саме беруть участь у міжнародних заходах по вшануванню пам’яті жертв на території бувшого концентраційного табору Аушвіц-Біркенау.

Одним із помітних заходів минулих років у Закарпатській області був мітинг-реквієм «Скорботна свічка пам’яті святої», присвячений Міжнародному дню пам’яті жертв ромського Голокосту, проведений 2 серпня2013 року на площі Театральній в Ужгороді. Тоді ж був встановлений дерев’яний хрест жертвам геноциду ромів на території кладовища у мікрорайоні Шахта (коло бувшого ромського табору-гетто) [8]. Однак станом на сьогодні є актуальним питання встановлення в Ужгороді скульптурної композиції у пам’ять про жертви ромського геноциду.

Джерела:

  1. Адам А., Зейкан Ю., Навроцька Є. Білий камінь з чорної катівні: Голокост ромів Закарпаття. Ужгород: Вид-во О. Гаркуші, 2006. 146 с.
  2. Бессонов Н. Об использовании терминов «Пораймос» и «Холокост» в значении «геноцид циган». Голокост і сучасність. 2007. № 2 (3). С. 71 – 82.
  3. Державний архів Закарпатської області. Ф. 94. Оп. 5. Спр. 134: Дело о выселении с территории г. Ужгорода граждан цыганского происхождения (5 марта 1942 – 15 декабря 1943). 64 арк.
  4. Ленчовська А. Відеосвідчення Інституту Фонду Шоа як джерело до вивчення та викладання історії ромів України у період 1941 – 1944 рр. Голокост і сучасність. 2009. № 2 (6). С. 114 – 123.
  5. Мазурок І. О. Правове становище Закарпаття у 1939 – 1944 рр.: Монографія. Ужгород: Карпатська Вежа, 2010. 306 с.
  6. Навроцька Є. М., Адам А. Є. Сповідь. Живі свідчать: Навчально-методичний посібник про Голокост (Параїмос) ромів Закарпаття для вчителів загальноосвітніх навчальних закладів II–III ступенів.  Ужгород: КП «Ужгородська міська друкарня», 2012. 80 с.
  7. Навроцька Є. Антиромська політика в Закарпатті у роки Другої світової війни: зібрання свідчень та збереження історичної пам’яті. Голокост і сучасність. 2009. № 2 (6). С. 124 – 140.
  8. Навроцька Є. В Ужгороді відбувся мітинг-реквієм, присвячений пам’яті жертв ромського Голокосту (ФОТО, ВІДЕО). Закарпаття онлайн. URL: https://zakarpattya.net.ua/News/112975-V-Uzhhorodi-vidbuvsia-mitynh-rekviiem-prysviachenyi-pam%E2%80%99iati-zhertv-romskoho-Holokostu-FOTO-VIDEO
  9. Нестеренко В. Насильство. Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін.  К.: Абрис, 2002. С. 408.
  10. Офіцинський Р. Роми і примусова праця на Закарпатті 1939 – 1944 років. Ромологія: історія та сучасність: Матеріали Міжнародних наукових читань. Ужгород: Поліграфцентр «Ліра», 2013. С. 76 – 82.
  11. Панчук М. До питання про становище ромів Закарпаття в роки угорської окупації та Другої світової війни. Голокост і сучасність. 2009. № 2 (6). С. 164 – 167.
  12. Славік Ю. Шлях до Аушвіцу: Голокост на Закарпатті. Дніпро: Український інститут вивчення Голокосту «Ткума», 2017. 156 с.
  13. Nováková M. Cikánská škola v Užhorodu. Romano Džaniben. Časopis Romistických studií. № 3. 1995. S. 16–20.
  14. Pharrajimos. The Fate of the Roma During the Holocaust / Edited by Janos Barsony and Agnes Daroczi. New York: The International Debate Education Association, 2008. 249 p.

Петро ГАБРИН, дослідник ромської історії, секретар Закарпатського обласного ромського об᾽єднання «Романі черхень» («Ромська зірка») (Ужгород).

Передрук з першоджерела:

Науковий вісник Карпатського університету імені Августина Волошина: збірник наукових праць. Випуск 1 / Карпатський університет імені Августина Волошина; Редкол.: гол. ред. проф. Віктор Бедь, відп. ред. проф. Маріан Токар, чл.: проф. Валерій Бебик, проф. Роман Офіцинський, проф. Януш Ковальчик (Польща) та ін. Ужгород, 2020. 242 с.

Роман Офіцинський. Становище єврейського населення Карпатської України в 1938 – 1939 роках

Стосовно політичних аспектів означеної проблематики вже побачили світ наукові праці, зокрема з нагоди 80-ліття від дня проголошення незалежності Карпатської України [11]. Ведеться мова здебільшого про характер чехословацької державної етнонаціональної політики щодо єврейської меншини з акцентом на дії регіональної влади чи об’єднань громадян у дражливих моментах, які підпадають під ознаки антисемітизму. Проте чимало важливих питань і фактів, які дають переконливішу й об’єктивнішу картину, залишились поза увагою цих дослідників.

Після розпаду Австро-Угорщини наприкінці 1918 р. край, котрий нині офіційно іменується Закарпатською областю України, або ж Закарпаттям, відійшов до Чехословаччини під назвою Підкарпатська Русь. Його пересічне населення потрапило під сильний вплив демократичного світського середовища, що панувало в новій державі. Демографічне і соціальне становище євреїв, доволі чисельної та впливої в регіоні етнічної групи, не зазнало значних змін.

У Чехословацькій Республіці євреїв визнали національною меншиною. У Підкарпатській Русі 1930 р. вони склали сьому частину населення і близько 30 % від чисельності всіх євреїв Чехословаччини. Закарпатські євреї переважно проживали в селах, займалися в основному торгівлею, громадським харчуванням, сільським господарством. За чехословацького правління певна частина з них записувалася до інших національностей. Згідно з матеріалами переписів населення, протягом першої третини XX ст. на Закарпатті реальна чисельність (за віросповіданням) євреїв зросла на 37%, або в абсолютних числах збільшилася на 27,5 тис. осіб: від 75 тис. у 1900 р. до 102,5 тис. у 1930 р. В обидвох випадках вони становили 14% населення провінції (краю) [9, с. 5]. Понад третина їх постійно мешкала в сільській місцевості та понад половина з них заробляла на життя фізичною працею як хлібороби, пастухи, фурмани, ремісники. Саме ця промовиста деталь вважається однією з особливостей єврейської присутності в межах Закарпаття [10]. Згідно з переписом населення 1930 р., коли вперше дозволили визначатися саме за національною ознакою (не за мовою чи віросповіданням, як раніше), в краї, що тоді офіційно в складі Чехословаччини називався Підкарпатська Русь, проживало 718586 осіб. Із них – 445213 українців (62%), 106336 угорців (15,2%), 91212 євреїв (12,7%), 26876 чехословаків (чехів і словаків) (4,2%), 14258 румунів (2%), 11490 німців (1,6%), 16212 чужинців (іммігранти різних національностей без чехословацького громадянства) (2,3%) [14]. Тоді українців офіційно й у пресі називали також етнонімом русини, угорців – мадяри, росіян – рускі, москалі, євреїв – жиди, а чехів і словаків – чехословаки.

Вельми показова соціальна структура поліетнічного населення краю, що проявляло трудову активність у різних сферах економічного життя. Закарпатські євреї тоді домінували в торгівлі мішаним товаром, громадському харчуванні та готельно-ресторанній справі, складали більшість серед поштових службовців й у галузі охорони здоров’я (на цьому окремо звертаємо увагу далі).

Якщо ранiше – у XIX і на початку XX ст. – крайова економiка, легальна і тіньова, перебувала практично в руках представників єврейської спільноти (орендували землi, брали вiд держави пiдряди на будiвничі проекти і ремонти дорiг, займалися лихварством i контрабандою), то в 1920-х – 1930-х рр. молода генерацiя чеських та українських крамарiв, ремiсників, кооператорiв поступово витiснила їх на другий план.

Економічні умови євреїв, як і всіх етнічних спільнот, погіршились у 1930-ті рр. через негативний депресивний вплив світової економічної кризи на закарпатське суспільство [23]. Це десятиліття одночасно стало періодом зростання числа малих підприємств і кооперативів, власниками яких були українці, що кидало виклик попередній єврейській перевазі у мережі роздрібної торгівлі.

Рівноправне економічне суперництво час від часу переходило в гостріші публічні форми – бойкот і полеміку, спричинивши тертя і протидію єврейської громади. Зазвичай подібного роду скарги чехословацький уряд ігнорував, про що довідуємось із двох публікацій газети “Нова Свобода” (виходила в Ужгороді) в серпні 1938 р. Спершу мовилося про надумане звинувачення в антисемітизмі українських учителів, які заснували споживче товариство в с. Березово Хустського округу [19], відтак – про спроби завадити призначенню публічними нотарями чільних представників національно-культурного руху Михайла Бращайка до Ужгорода та Івана Долинського до Хуста. У цьому контексті зазначено: “Ми не нападали на іменованих жидів-нотарів, ми не нападаємо на іменованих жидів-лікарів, не нападаємо на жидів-суддів, а яким правом сміють такі собі жидки, таким простацьким способом нападати на особи наших видних людей?” [1].

Як вiдзначив класик чеської літератури Іван Ольбрахт у нарисi “Село одинадцятого столiття” (1932), пануванню євреїв-фiнансистiв на міжвоєнному Закарпатті поклали край “Пiдкарпатський банк”, “Легiобанк”, “Словацький банк” i “Дунайський банк”, що давали позики пiд низькi відсотки [13]. У крупних мiстах легiонерськi швейнi майстернi та взуттєвi магазини чехословацького концерну “Батя” перебрали на себе задоволення попиту на товари і послуги, що невпинно зростав у регіоні.

У публiцистичнiй статтi “Євреї” І. Ольбрахт зазначив полiтичну орiєнтованiсть бiльшостi закарпатських євреїв на адміністраторів-господарiв краю – чехiв. Не випадково у школах із чеською мовою навчання, заснованих передусім для дітей чиновників, єврейські школярі складали 90% усіх учнів. Не дивно, що станом на 1938 р. місцеві євреї задіяли тільки 7 початкових шкіл на рідній мові навчання та 2 середні – реальні гімназії в Ужгороді (директор Вінценз Куба, 14 педагогів) та Мукачеві (директор Хаїм Кугель, 12 учителів) [24, s. 4, 72, 76].

Тоді часто говорили з іронією: якщо в селі є одна єврейська сім’я, то школу відкривають чеськомовну [10, с. 16]. Єврейські школярі ставали зразками для ровесників-українців, оскільки рано з ліхтарями в руках і шматком хліба в торбі поспішали до своєї релігійної школи, де читали Святе письмо. Коли провиднілося, прямували до світських шкіл, аби навчитися досконаліше читати, писати, рахувати. Зазвичай у школі єврейські учні затримувались до пізнього вечора. Образно кажучи, їхні ровесники-християни вже давно спали, а вони лише тоді з ліхтарями поверталися додому [13, с. 75].

Пересічно вважалося, що місцевій українській молоді була відомою таємниця успіху євреїв: “Чому знає він лучше рахувати, чому стане він лучшим торговцем, заробляє легше хліб як многі християнські діти? Подумайте і прийдете на то, що наука і труд все переможуть” [6]. Йшлося про стараність і працелюбство.

Переважно матеріальне становище закарпатських євреїв не викликало захоплення. Так, господар, який заробляв 400 чехословацьких крон щомiсячно, платив рабиновi 200 крон рiчного релiгiйного податку, 26 крон щомiсячно за ритуальну купiль для дружини i для себе. Через спеціальні ритуальні націнки кiлограм передньої телячої частини йому обходився на 2 крони дорожче, нiж будь-кому, лiтр молока – на 40 гелерiв дорожче, а за рiзання курки шехтер (рiзник) брав 2 крони. “Коли ж вранцi мiй господар… веде розмову зi своїм богом, по його вусатому обличчю, мов горох, котяться сльози. Звiдки брати? З чого жити?” – занотував І. Ольбрахт [13].

Простий вихiд iз складної ситуацiї взялися показати сповідники сiонiзму, що активно проникав у закарпатськi міста і села. Сiонiсти-соцiалiсти (гехалуци) створювали мережу гашхар, тобто спецiальних шкіл із гуртожитком – кедмою, де готували молодь до вiдправки в Палестину. Така гашхара iснувала й у с. Косино Берегiвського округу.

На противагу гехалуцам, євреї-ортодокси заснували органiзацiю спортивного типу “Мiзрахi”. Її прибiчники носили свiтло-зеленi блузи з вишитою жовтою зiркою Давида на рукавах. Радикали-нацiоналiсти (бетари) – третя розповсюджена тодi течiя сiонiзму. Це органiзацiя вiйськового зразку, її члени видiлялися з-помiж iнших темно-коричневими блузами i шапочками з вишитим семираменним свiчником.

Між двома світовими війнами близько 10 тис. євреїв перебрались із Закарпаття на історичну близькосхідну батьківщину Ерец-Ісраель і приблизно стільки ж у західні регіони Чехословаччини [7]. У той же час, наприклад, уряд Невілла Чемберлена активно заохочував єврейських емігрантів із Чехословаччини, Угорщини, Польщі, Румунії, Італії заселяти на пільгових умовах віддалені колонії Британської імперії – Гайану, Танганьїку, Родезію.

На міжвоєнному Закарпатті активно діяли політичні сили за національними ознаками [17, с. 263, 265]. Серед них – Єврейська сіоністська партія, Єврейська демократична партія, Єврейська громадянська партія. Згодом у радянський час їх віднесли до «ворогів народу», «вірної агентури іноземного імперіалізму» [2, с. 116]. Усі вони з тактичних міркувань були проурядовими, а ідеологічно – клерикальними.

Організаційно найсильніших – сіоністів – очолював Хаїм Кугель (1896 – 1953), родом із м. Мінськ (Білорусь). На парламентських виборах 1935 р. Єврейська сіоністська партія висунула свого кандидата у спільному списку із Чехословацькою соціал-демократичною партією й за результатами голосування виборола одне місце в парламенті [22]. Депутатом став Х. Кугель, який після розпаду Чехословаччини репатріювався в Палестину й у 1942 – 1953 рр. трудився мером м. Холон як висуванець Партії робітників Землі Ізраїльської.

Будучи депутатом чехословацького парламенту, Х. Кугель неодноразово давав відсіч антисемітським висловлюванням лідерів угорських і німецьких партій, проте уникав гарячих дискусій навколо крайової автономії та мовного питання на Закарпатті.

У таких етнополітичних обставинах проживали мешканці краю на момент переломних державно-правових змін, коли в жовтні 1938 р. чехословацький уряд надав автономію Підкарпатській Русі (Карпатській Україні). р.28 грудня 1938 р. в м. Хуст голова уряду Карпатської України Августин Волошин дуже прихильно прийняв делегацію крайової єврейської громади в складі 12 осіб на чолі з депутатом чехословацького парламенту Хаїмом Кугелем [4]. Ця зустріч мала принциповий характер.

Місцеві євреї засвідчили лояльність і підтримку української влади автономного краю, отримали чіткі освітні гарантії (як-от: “жидівські діти хай ходять до жидівської школи, в якій будемо респектувати українську мову, історію, літературу й культуру”) та можливості реалізувати національно-культурні прагнення шляхом створення Жидівської центральної канцелярії в Карпатській Україні.

Подібне повторив карпатоукраїнський міністр Юлій Ревай у заяві для представників світової преси в лютому 1939 р. в Празі. Він підкреслив, що єврейська меншина складає 12% населення Карпатської України, будучи важливим економічним чинником розбудови автономії [16, с. 86 – 87]. Промовистий факт: до 1 лютого 1939 р. в органах влади Карпатської України зголосилися (зареєструвалися) 637 нелегалів – утікачів із частини краю, що відповідно до Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. відійшов до Угорщини [15]. Серед них було 333 українців (52%), 195 євреїв (31%), 109 чехів (17%).

Цілком логічно, що в переддень виборів до крайового парламенту – сойму Карпатської України 12 лютого 1939 р. серед євреїв, які мали рівне виборче право з українцями та іншими національностями, масово поширювалися листівки рідною мовою [3, с. 46]. У них переконували голосувати за єдиний список Українського національного об’єднання. Серед цих 32 кандидатів, яких обрали депутатами сойму, троє представляли інтереси національних меншин – німецької, румунської, чеської. Натомість єврейська спільнота не делегувала окремого представника.

У частині Закарпаття, що відійшла за Віденським арбітражем Угорщині, на все те реагували надто нервово і з неперебірливою стилістикою. Угрорусофільська газета “Карпаторусский голос” (виходила російською мовою в Ужгороді) вважала, що цей крок А. Волошина продиктований сподіваннями єврейських інвестицій. І риторично підсумувала: “Интересно, что скажет на это Гитлер, когда евреи на Карп[атской] Руси получат больше прав, чем карпаторусские “мацкали”?” [20]. У перекладі українською: “Цікаво, що скаже на це Гітлер, коли євреї на Карпатській Русі отримають більше прав, ніж карпаторосійські “москалі”?”.

Як і “Карпаторусский голос”, ужгородська газета “Наш путь” була ідеологічним рупором соратників місцевого епатажного політика Степана Фенцика, котрий за взірцем мав італійських фашистів. Для їхньої риторики ксенофобія служила живильним підґрунтям. Недарма “Наш путь” у першій половині 1938 р. розмістив декілька різких коментарів з приводу політичних, освітніх і соціальних колізій. Зокрема, репортер газети звернув увагу на село Росвигово (нині мікрорайон м. Мукачево), де знаходилося дві школи – стара руська (українська) в поганому місці біля дороги, а нова чеська, куди “одни евреи ходят” – у престижному – біля річки Латориця навпроти греко-католицької церкви [18].

За іншої нагоди “Наш путь” описав інцидент, який трапився в містечку Тячів у суботу 2 квітня 1938 р. – на шабас, коли євреям із релігійних мотивів не дозволено виконувати жодної фізичної роботи [12]. Проте невідомі нападники розбили вітрину книжкового магазину “Наше діло”, де продавалися відкритки з карикатурами, на яких зобразили марамороських євреїв.

“Наш путь” не пропустив нагоди наголосити, що начебто комунізм та єврейство є речами невіддільними [12]. Наразі розвінчувались т. зв. “красные Моисеи”, тобто найбільш діяльні закарпатські комуністи – Ерне Найман із м. Берегово, жителі Ужгорода – адвокат Мозеш Юдкович, власник готелю Герман Феєр, банкір Дезидерій Армін, а також Адольф і Давид Пфефери, Дюла Браун, Шаму Габерман, Арпад Кровиць, Мозес Шімон.

Якраз у Празі діяло представництво уряду Карпатської України в складі семи осіб на чолі з Вікентієм Шандором. Саме воно за дорученням прем’єра А. Волошина займалось перемовинами з іноземними консульствами щодо переїзду півтори сотні єврейських сімей з Карпатської України до Палестини. До того ж, уряд А. Волошина в Хусті посприяв, аби чехословацьке громадянство отримали стільки ж сімей (150) австрійських євреїв, які втекли з території, анексованої нацистською Німеччиною [21, с. 9, 13].

Тодішніх євреїв усього світу дедалі більше приваблювали т. зв. вільні професії, представників яких зачисляли до інтелігенції: лікарі, юристи, науковці, банкіри. Мешканці адміністративно-політичного утворення Карпатська Україна не стали винятком у цьому. Необхідно зауважити, що після Віденського арбітражу до Угорщини у відносних числах відійшла основна частина закарпатської інтелігенції. Отож у Карпатській Україні євреї виконували загалом важливу соціальну й виробничу роль.

Візьмемо хоча б медицину. Станом на 1938 р. в краї працювало всього 305 лікарів, зокрема 86 в Ужгороді, 60 в Мукачеві та 39 у Берегові, що після 10 листопада 1938 р. відійшли до Угорщини. У межах істотно територіально обкраяної Карпатської України залишилося тільки 118 лікарів, або трохи більше третини [8]. Серед них частка євреїв досягла 35% і була найвищою. В абсолютних цифрах лікарі Карпатської України розподілилися за національною ознакою наступним чином: євреї (41 особа), українці (36), росіяни (24), чехи (9), угорці (4), інші (4).

Отже, євреї Карпатської України в якісно нових політичних і економічних умовах 1938 – 1939 рр. зберігали подвійну лояльність до чехословацької влади – центральної та крайової. Навзаєм прихильність до єврейської спільноти підкреслював автономний уряд А. Волошина, що дисонувало міжнародній ситуації, в якій опинилася Карпатська Україна. Адже в Карпато-Дунайському регіоні першу скрипку грала нацистська Німеччина, що послідовно проводила антисемітський наступ. Як не парадоксально, утиски (відтак і винищення) в Європі євреїв та ліквідація Карпатської України стали в унісон наріжними каменями гітлерівської політики.

Джерела:

  1. Безпримірна жидівська агресія на Підк. Русі. Нова Свобода. 1938. 19 серпня. С. 1 – 3.
  2. Білак С. Народ за ними не пішов. Ужгород, 1981. 214 с.
  3. Боржава Ю. Від Угорської Русі до Карпатської України. Філадельфія, 1956. 56 с.
  4. Делегація жидівських віроісповід. громад у прем’єра Волошина. Нова Свобода. 1939. 1 січня. С. 3.
  5. Еврейский штаб – Коммунистическая партия Подк. Руси. Наш путь. 1938. 7 июня. С. 3.
  6. Жидовськи школи в Марамороши. Наш родный край. 1925. № 1. С. 12.
  7. Закарпатье. Электронная еврейская энциклопедия. Иерусалим, 2005. Т. 2. С. 523 – 525.
  8. Лікарі в Карпатській Україні. Нова Свобода. 1939. 2 березня. С. 3.
  9. Магочій П. Євреї на Закарпатті. Короткий історичний нарис. Ужгород, 2005. 27 с.
  10. Макара М. Гнані долею. Етносоціальний нарис історії єврейства на Закарпатті. Карпатський край. 1995. № 9 – 12. С. 12 – 18.
  11. Михайлюк М. Закарпатські євреї восени 1938 – навесні 1939 років: Підкарпатська Русь / Карпатська Україна. Карпатська Україна – незалежна держава. Ужгород, 2019. С. 140 – 153.
  12. Наши евреи. Наш путь. 1938. 12 апреля. С. 3.
  13. Офіцинський Р. Відображення життя і побуту закарпатських євреїв у творчості Івана Ольбрахта. Молодь – Україні. 1994. Т. 2. С. 71 – 77.
  14. Підкарпаття в статистичному висвітленні. Нова Свобода. 1938. 21 вересня. С. 5.
  15. Статистика втікачів з території відступленої Мадярщині. Нова Свобода. 1939. 25 лютого. С. 4.
  16. Стерчо П. Карпато-Українська Держава. Львів, 1994. XXXI, 288 c.
  17. Токар М. Політичні партії Закарпаття в умовах багатопартійності (1919 – 1939). Ужгород, 2006. 379 с.
  18. Чешские школы для евреев. Наш путь. 1938. 15 января. С. 3.
  19. Чи то антисемітизм? Нова Свобода. 1938. 4 серпня. С. 2.
  20. Что с “Еврейской Центральной Канцелярией”? Карпаторусский голос. 1939. 12 марта. С. 2.
  21. Шандор В. Карпатська Україна – зфедерована держава (жовтень 1938 – березень 1939). Нью-Йорк, 1968. 21 с.
  22. Brandejs J. Vývoj politických poměrů na Podkarpatské Rusi v období 1918 – 1935. Podkarpatská Rus. Bratislava, 1936. S. 72 – 88.
  23. Kugel Ch. Židé na Podkarpatské Rusí. Podkarpatská Rus. Bratislava, 1938. S. 149 – 152.
  24. Stojan F. Representační sborník veškerého školství na Podkarpatské Rusí při příležitosti 20 letého trvání ČSR. 1918 – 1938. Prešov, 1938. 120 s.

Роман ОФІЦИНСЬКИЙ, доктор історичних наук, професор кафедри суспільно-гуманітарної та етико-естетичної освіти Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти (Ужгород)

Передрук з першоджерела:

Науковий вісник Карпатського університету імені Августина Волошина: збірник наукових праць. Випуск 1 / Карпатський університет імені Августина Волошина; Редкол.: гол. ред. проф. Віктор Бедь, відп. ред. проф. Маріан Токар, чл.: проф. Валерій Бебик, проф. Роман Офіцинський, проф. Януш Ковальчик (Польща) та ін. Ужгород, 2020. 242 с.

Петро Петровський, Маріан Токар: Проблема суб’єктності громадських організацій у контексті розвитку демократії в Україні

В умовах поглиблення демократичних процесів, розвитку публічної сфери та відповідних форм управління, змінюються різні параметри суспільно-владних відносин. Перш за все це стосується розширення не тільки складу учасників суспільної взаємодії, але також їх змісту й характеру. Саме в умовах публічного управління громадянське суспільство та його інституції набувають необхідної суб’єктності та стають повноцінним суб’єктом демократичного розвитку суспільства. Тому визначення теоретико-методологічних основ та забезпечення практичних умов цього процесу для громадських організацій (далі ГО) є актуальною проблемою сьогодення. Також необхідно підкреслити, що існує цілий спектр неоднозначних трактувань ролі громадських організацій, прагнень якщо не заперечити важливість їх діяльності, то звести її до окремих, незначних чи фрагментарних функцій. Останнє обумовлює визначення процесу розширення соціального значення ГО як проблему для практичного осмислення та практичного вирішення засобами філософії, політології, соціальної психології, юриспруденції та публічного управління.

На основі аналізу джерельної бази теми можна стверджувати, що поняття «суб’єктність» має міждисциплінарне значення та визначає здатність до самостійної цілепокладаючої діяльності в сучасному світі постійних модернізацій. Особливу цінність воно набуває в демократично мінливих суспільствах, де феномен активності може бути зведеним до будь-якої участі, включаючи рутинне відтворення існуючих форм чи конформістського пристосування. Відтак, в центрі уваги публічно-управлінських відносин стоїть не стільки самостійна індивідуальна дія окремого громадянина, як колективна, соціально-рольову активність суб’єкта – громадської організації. Така активність є, передусім, усвідомленою, цілеспрямованою та відповідальною дією, що проявляється у готовності ГО до виконання суспільно-корисної роботи.

Виходячи з цього, значної уваги заслуговують науково-дослідні доробки C. Москаленко, С. Рубінштейна, І. Рябець, С. Сальнікова та ін. Водночас необхідно підкреслити, що з деякими трактуваннями проблеми суб’єктності ГО важко погодитися. Так, С. Москаленко розкриває «суб’єктність громадських організацій у сфері соціальної політики у безпосередньому взаємозв’язку з функціональними виявами суб’єктності держави» [1]. Така авторська позиція зводить діяльність громадської організації до відтворення функцій держави і попри те, що соціальна політика за визначенням є людиноцентричною та справедливою, діяльність ГО не може і не повинна її відтворювати і повторювати. ГО (як інституції громадянського суспільства) мають бути безпосередніми, а не опосередкованими представниками інтересів громадян і громад. Їхня основна соціальна місія полягає в служінні останнім – служінні – на відміну від політичних партій та органів влади – без використання адміністративних та інших владних засобів впливу. Більше того, відомий філософ Поль Рікер розкриває сутність демократії за допомогою асоціативного устрою відносин між індивідами як раціонально обґрунтовані [2, с. 234].

ГО є необхідним елементом асоціативності, горизонтально вибудуваних відносин у суспільстві. На противагу такому устрою, інтегративний режим будується на силі порядку, що забезпечується примусом до лояльності з боку держави. Доречно додати, що базуючись на ідеях М. Вебера, філософ стверджував, що для своєї легітимності, влада використовує ідеологію надаючи їй «коститутивний характер». У цьому контексті ГО має ідейно ширший діапазон дій, її поле перспектив розвитку не обмежується легітимізацією реальної влади й управління, а розкриває нові горизонти можливостей, аж до прагнення «запровадити систему влади, альтернативно щодо існуючої» [3, с. 236].

Психологічний аспект проблеми суб’єктності має свої особливості та досягнуті рівні трактування. Зокрема, на думку одного із провідних дослідників феномена суб’єктності в психології С. Рубінштейна, вона є принципом «єдності свідомості та діяльності, функціонування та розвитку» [4, с. 9-10]. У цьому контексті суб’єктність громадської організації визначається з позиції свідомої діяльності, як цілісний прояв можливостей суб’єкта реалізувати свій творчий потенціал вдосконалення себе і свого довкілля. Відповідно, важливого значення набувають сутнісні визначення внутрішнього психологічного світу особи та групи, їх мотиваційні спонуки тощо.

Управлінський контекст проблеми суб’єктності з необхідністю включає розгляд системи суспільно-владних відносин, в якій взаємодіють декілька суб’єктів, що мають різний соціальний і правовий статус. Полі суб’єктність демократичного процес доповнюється високим рівнем свободи кожного із учасників, що означає також збільшення кількості точок зору, діапазону підходів і ставлень, які необхідно брати до уваги під час здійснення соціального управління. Перехід від традиційних ієрархічних відносин до горизонтальної, мережевої моделі управління суспільством із залученням громадськості, як основний тренд розвитку українських суспільно-владних відносин розширює можливості їх вільної модернізації. Саме тому серед низки проблем, що стосуються діяльності ГО, вирізняється питання розширення меж і значення свободи. Можна констатувати, що необхідною умовою ефективної діяльності суб’єктів демократичного процесу є їх спроможність або самодостатність, що забезпечується наявністю високого рівня свободи. Особливості трактування свободи, що по мимо класичної філософської інтерпретації, має практичне значення – впливає на вирішення гострих соціально-практичних питань і на специфіку діяльності ГО.

Тут доречно послатися на положення відомого американського дослідника Браяна Таманаги, за яким самовизначення суб’єкта (і в соціально-владній площині особливо) узгоджується із трьома видами свободи – особистою, правовою та політичною [5, с. 45]. У контексті публічного управління така класифікація зумовлює фіксацію різних рівнів самореалізації суб’єктів, а також цілісність (конгруентність) ствердження їх свободи. Кожен із вказаних видів проявляється в специфічних формах активності. А відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування спільною умовою ефективної діяльності суб’єкта є його автономія, яка «виступає протилежністю і до існування, в якому домінує примус, і до існування, в якому здатність обирати не застосовується». Бути автономним означає самостійно приймати рішення, мати незалежність, самодостатність і гідність, а також володіти здатністю та статусом (правом) здійснювати певну діяльність. В якості висновку необхідно зазначити, що проблема суб’єктності громадської організації має декілька аспектів теоретичного розгляду. Насамперед відсутність цілісного її розуміння зумовлює важливість визначення як усвідомленої, цілеспрямованої, конструктивної та соціально відповідальної діяльності, що проявляється у готовності інституції до виконання суспільно-корисних дій.

Суб’єктність ініціює синергію в системі публічно-управлінських відносин і надає нової цільової якості здійснюваним процесам. Разом із тим, суб’єктність громадських організацій є наслідком діалектичної єдності держави і громадянського суспільства. Без їхньої статусності навряд чи можна було б говорити про суб’єктність як індивідуальний чи колективний феномен.

Аналіз різноманітних підходів до обґрунтування сутності поняття «суб’єктність» дає можливість стверджувати, що його зміст фіксує свідоме бажання дії, соціальних змін, активності. Відповідно й суб’єктність громадських організацій не стосується всіх інституціональних одиниць, які є статистичною одиницею в реєстрі об’єднань громадян, а лише тих, які проявляють готовність до усвідомленої суспільно-корисної дії. Вбачаємо у суб’єктності значні перспективи підсилення публічної політики, яка має бути соціально-орієнтованою й через вдосконалення публічно-управлінських відносин може передувати формуванню соціальної й демократичної держави.

Іншими словами, суб’єктність громадських організацій стимулює інституції громадянського суспільства до тісної співпраці з суб’єктами суспільно-державної взаємодії для синергетичного ефекту, що спрямований на забезпечення соціальних інтересів усіх громадян. А отже, вона визначальним чином впливає на демократичність держави, ініціює кардинальні зміни в ставленні до перспектив розвитку громадянського суспільства, схиляє державу до глибшої децентралізації системи публічного управління.

Література

1. Москаленко С. Проблема суб’єктності громадських організацій у сфері соціальної політики в Україні. URL: http://academy.gov.ua/ej/ej11/txts/10msospu.pdf.

2. Рікер П. Ідеологія та утопія \ Пер. з англ. – К.:ДУХ І ЛІТЕРА, 2005. – 386 с.

3. Там само.

4. Рубинштейн С. Основы общей психологии. СПб: Питер, 2002 – 720 с.

5. Таманага, Браян. Верховенство права: історія, політика, теорія / Пер. з англ. А. Іщенка. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 208 с.

Питання громадської самоорганізації українців у історичній ретроспективі

Становлення України як демократичної держави ще з часів відновлення державної незалежності у 1991 році пов’язане з незмінним бажанням громадян безпосередньо брати участь у суспільно-політичних процесах, мати вплив на державу, її внутрішньо- й зовнішньополітичні орієнтири тощо. Наголосимо, що це є певною ментальною традицією українців. За останні сто років саме активність громадян в українському загальнонаціональному контексті впливала на ключові державотворчі події й відображала суспільний інтерес до відродження й відстоювання не тільки національних, але й демократичних цінностей. Хроніка Української революції 1917 – 1921 років, подальший індивідуальний і масовий спротив комуно-радянській системі в СРСР, український національний рух на українських землях, що тимчасово перебували у складі інших іноземних держав упродовж міжвоєнного періоду (Закарпаття у складі Чехословацької Республіки і під окупацією Угорщини, Північна Буковина у складі Румунії, Східна Галичина в складі Польщі), повоєнний національно-визвольний дисидентський рух, етап дієвого відродження української державності на зламі 1980-х – 1990-х років промовисто свідчать про акумулюючу роль громадянського активу в державотворчих процесах. Громадські діячі українського національного руху постали в авангарді суспільно-політичних перетворень і стали генераторами творення феномену системи громадських організацій як вважливого механізму сприяння державотворенню сучасної України.

Тому цілком логічною видається думка, що створення громадських організацій і об’єднань в Україні було зумовлено декількома факторами: історико-політичними традиціями, ідеологічним протистоянням у суспільстві, формуванням та відстоюванням демократичних відносин і плюралізму, активізацією громадсько-політичного життя населення,  відродженням культурно-духовних цінностей, захистом навколишнього середовища й вирішенням екологічних проблем, потягом до національного державотворення Незалежної Соборної України. Однак найголовніше значення їх функціонування полягає в тому, що громадські організації різних типів за своєю сутністю найперше сприяли суспільно-державній інтеграції українців та інституціоналізації інтересів усіх громадян держави.

В умовах незалежності Українська Держава, хоч і не швидкими темпами, але поступово й достатньо динамічно вбудовувала в конструкт взаємодії держави й суспільства характер демократичних відносин, кінцевою метою чого видніється формування стабільної системи соціально справедливої, правової держави і громадянського суспільства.

У цьому напрямку особливе місце відводиться громадським організаціям, які цілком закономірно повинні виконувати роль інтегруючого посередника у суспільно-політичних процесах і мають взяти на себе місію демократичного міжінституційного механізму сприяння державотворенню. Але разом із тим, відразу виникає ціла низка практичних питань, проблем і застережень щодо їхньої публічно-правової спроможності та місця у державотворчих процесах з точки зору впливу на прийняття політичних рішень, артикуляції суспільних інтересів, формування демократичного типу мислення громадян, відпові-дальності за дії тощо.

В Україні давно вже визріло соціумне усвідомлення участі громадян у важливих суспільно-політичних процесах, що змушує адекватно реагувати на процеси державотворення, ідеологію (програму, плани) розвитку країни тощо.

Громадянське суспільство як ідеал не є таким далеким у перспективі, якщо ставитися до нього як до рукотворного (природного) конструкту, що складається із практики можливостей людського самоуправління, прояву громадянської ініціативи, дієвості всезагального плюралізму. Одночасно, громадянське суспільство не є звичайним набором демократичних механізмів, інституцій і структур, а насамперед вільним і публічним середовищем, у якому громадяни відчувають себе не просто важливою, а центральною ланкою суспільного життя, зацікавленими ініціаторами й реалізаторами соціальних, загальносуспільних інтересів, учасниками життєво необхідних суспільно-державних процесів. На нашу думку, громадську організацію в сучасних умовах розвитку України слід розглядати найперше як необхідний елемент демократичного публічного управління та елементом громадської самоорганізації. Таке розуміння сприяє актуалізації місця й ролі громадських організацій у процесі державотворення та динаміці суспільно-політичних явищ, зокрема.

Проте, сьогодні уявлення про громадську організацію у типового українця буденно занижене до рівня виключно певної групи за інтересами. На жаль, у суспільстві побутує думка, що громадські організації – це фінансовані різноманітними агентами впливу групи людей, які виконують для цих агентів відповідні дії у приватних інтересах. При цьому ігнорується громадський фор-мат добровільного, просвітницького чи волонтерського характеру їхньої сутності, недооцінюється реальна практична можливість впливати на перебіг державотворчих подій.

Додає скептицизму й незнання історичної минувшини, історії громадських рухів та об’єднань, де можна знайти величезні пласти підтвердження визначальної ролі громадських організованих груп в процесі боротьби за державність не тільки України, а й багатьох інших країн. Все це разом породжує громадську апатію, зневіру у власних силах, байдужість до суспільно-політичного життя і вкорінює негативне сприйняття у державі та суспільстві важливого елементу демократичного буття українського народу.

Натомість вважаємо, що найхарактернішою рисою соціально-політичного життя українського суспільства є традиційне існування груп людей, які об’єднуються за спільними інтересами й ознаками. Подібні групи є типовими для українців з огляду історичного минулого. Традиціоналізм групування чи об’єднання був і залишається основою їхньої життєдіяльності. Причому українцям притаманне саме добровільне, а не силове чи примусове об’єднання тих чи інших груп і, як правило, довкола одного суспільно значимого явища. А в цьому, в свою чергу, і є сила колективістського українського суспільного життя, підстава його організації.

Однак, щоб довести правдивість такого твердження, треба проаналізувати історичне минуле українців і знайти витоки традицій їх потягу до громадських об’єднань. Тільки таким чином, на нашу думку, ми зуміємо визначити природу громадських організаційних форм та роль, яку відіграють структурні організації у суспільно-політичному житті української держави і довести актуальність їх буденного функціонування для подальшого розвитку громадянського суспільства.

Отже, громадські організації та рухи – це добровільні, масові об’єднання громадян, що виникають внаслідок їхнього вільного волевиявлення на основі спільних інтересів і завдань [6]. Щоправда, відомий український юрист, соціолог і політолог Станіслав Дністрянський вказував, що «існують ще окремі організації суспільних цілей, які своєю суспільною метою чи своєю соціальною внутрішньою установою прив’язують членів без огляду на особисту волю» [2, с. 699]. Він мав на увазі передусім професійні товариства, які примусово створюються із промислових робітників на підприємствах. Навіть диктатори вбачали в існуванні організаційних об’єднань населення щось вигідне для своєї влади. Це підтверджують слова диктатора Португалії Салазара: «Найважливішим політичним завданням є зорганізувати народ як натуральний організм в державних рамках із пошануванням добровільних груп» [9, с. 23].

Узагалі, авторитарні режими постійно часто користуються масовими організаціями та рухами для підтримки свого панування. Однак українському суспільству такі традиції не були притаманні в силу суспільно-політичних і соціально-культурних, економічних обставин і не залишили будь-яких основ для типового наслідування [9, с. 23 – 24].

Актуальність теми про місце і роль громадських організацій та об’єднань у сучасному українському суспільстві ще важлива й тому, що українська держава проходить важкий суспільно-політичний період розвитку, а значить участь громадян в публічно-управлінській діяльності через громадські організації – це своєрідний каталізатор, який створює баланс сил і направляє державницький апарат у потрібному для майбутнього України політико-правовому й суспільно значимому руслі. У цьому можна переконатися, прослідковуючи різноманітні суспільно-політичні кризи, що викликали гострий громадський резонанс й породжували неодноразово хвилі протестних рухів упродовж останніх тридцяти років.

Про актуальність діяльності громадських організацій та об’єднань, а також впливу на їхню діяльність з боку українського населення говорили відомі науковці і політики. У своїх працях вони неодноразово зверталися до суспільної думки й громадсько-полі-тичної активності населення України впродовж її багатовікового існування.

Варто сказати, що свідчення про об’єднання громадян зі спільними поглядами на природу, суспільство й інші важливі компоненти життя можна знайти ще у стародавніх суспільствах. Починаючи з античних часів, у різні періоди людської життєдіяльності з’являлися різноманітні соціальні та суспільні організації та об’єднання, які до певної міри впливали на суспільно-політичний розвиток. Такими об’єднаннями можна вважати середньовічні лицарські ордени, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі) та ін. З розширенням ліберально-демократичних засад і зростанням рівня громадсько-політичної культури в 19 столітті простежується тенденція до розширення розмаїття громадських організацій та об’єднань, соціальних рухів. Також зростає їхній вплив на функціонування  і розвиток суспільства в цілому.

На території сучасної України групи та союзи груп так само відомі з давніх давен. Пізніше можна пригадати князівські часи Київської Русі та Галицько-Волинської держави, козацький період Гетьманщини, культурно-освітні гро-мади і братства у часи предтечі українського відродження (кінець 18 – 19 ст.). Це те, на чому базуються традиції українського громадсько-політич-ного життя, діяльності суспільних груп та об’єднань. Вони є типовими як для економічного (чумацькі союзи, артілі, фермерства), так і культурного (братства, хати-читальні тощо) життя. Тому організації та об’єднання громадян є найстарішою українською традицією соціального колективного впорядкування й захисту спільних інтересів.

Загалом історія людських взаємостосунків вказує на те, що український народ за своєю соціальною сукупністю є народом солідаристів, суспільним ідеалом якого, в більшості випадків, є колективність, а не індивідуалізм. Тому хотілося б погодитися із думкою відомого українського письменника і публіциста Юрія Липи, що «найприродніше місце українця – це перебування в групі, а інколи – поза групою. В групі розвивається він найліпше. Українське суспільство було, є і буде як образ взаємовідносин груп» [5, с. 220].

Історія громадських організацій та об’єднань в Російській імперії, куди входило більшість українських земель у 18 – 19 століттях, також має приклади. 31 жовтня 1765 року було затверджено статут першого в державі громадського об’єднання – «Вільного економічного товариства». А в Західній Європі на той час уже існувала розвинута система найрізноманітніших громадських об’єднань, що становила основу формування громадянського суспільства [9, с. 25].

Згодом, у Росії розвиток громадських організацій та об’єднань пішов дещо іншим, не вільнодумним, шляхом, відмінним від традиційного західноєвропейського. Внаслідок запізнілого формування правових норм, загальнодержавного законодавства для громадських об’єднань, вони не отримали характеру соціальної альтернативи. Однак ці громадські організації тут не завжди виступали захисниками інтересів громадян (як в Західній Європі), а були продовженням влади держави у суспільстві.

В Україні ж у цей час вже структуруються головні напрями діяльності громадських організацій та об’єднань. За основними напрямами діяльності їх поділяли на благодійні товариства, національно-визвольні організації, професійні об’єднання, громадські організації (метою яких було національно-культурне відродження), краєзнавчі товариства. За масштабом діяльності в тогочасній Україні діяли загальноімперські, всеукраїнські, повітові, міські та сільські громадські об’єднання.

На зламі 19 – 20 століть в українців з’явився черговий шанс відродити політико-державні традиції. Чимало громадян стали членами опозиційних до влади груп та об’єднань, які представляли різноманітні громадсько-політичні та ідеологічні спрямування (народницький, консервативний, соціалістичний, націоналістичний тощо). Серед них можемо назвати кращих представників української інтелігенції – Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, В’ячеслав Липинський та ін. Подальші події найважчого для українців 20 століття не змогли викоренити потяг громадян до єдності в традиційних суспільних групах, хоча, потрібно зазначити, завдали потужного удару їхній сутності й якщо не зупинили розвиток даної інституційної одиниці, то подекуди змінили вектор і динаміку її функціонування.

Про існування в українців традиційної прихильності до об’єднання в рухи та громадсько-політичні організації писав відомий представник української суспільно-політичної думки Дмитро Донцов. У праці «Орден – не партія» він вказував на роль і сутність об’єднаного товариства козаків у Запорозькій Січі [3, с. 177]. На прикладі європейського «партійництва» Д. Донцов вказував, що період початку 20 століття схильний до партійного занепаду структурно, до хаосу і постійного пристосуванства. У свою чергу, він пропонував створення не традиційної партійної організації, а чогось іншого – старого/нового об’єднання громадян, а саме на зразок формації орденського типу. Ідеолог пише, що організації політико-партійного характеру існуватимуть і надалі, «але не вони загартують дух загалу, не вони врятують загрожені традиції, не вони скристалізують думку поколінь, не вони випростають моральний хребет нації, не вони нададуть новий блиск й атракцію її правдам, не вони викорчують так глибоко закорінений у нас комплекс «інферіорности»…» (пекельності – авт.) [3, с. 198].

Відстоюючи свою думку, Д. Донцов вбачав у орденській організації єдину силу побудовану на традиціях українського суспільства: «тому не хапаючись за ідею модерної «демократії», безсилої в боротьбі з комунізмом і з всякою «ординською» силою, мусить Україна їм протиставити стару ідею нашу нового Ордену, взорованого на ордені «лицарства запорозького», з своїм протектором Архангелом Михаїлом, патроном Києва і України…» [3, с. 200]. І хоч як прихильник іншої структурної організації, він підтвердив споконвічну схильність українців до діяльності в громадських об’єднаннях.

В’ячеслав Липинський, який був ідеологом громадсько-політичної організації орденського типу (Український Союз Хліборобів-Державни-ків), яку за формою діяльності вважали партією, основи й витоки громадської організаційної свідомості українців також шукав у історії козаччини. У своїх «Листах до братів-хліборобів…» він писав: «Сама ідея станових організацій і перебирання ними обслуговування суспільно-виробничих і громадських справ, без сумніву здорова. Це відповідає духовності українського народу, як нації, в політичному і господарському житті держави…» [1, с. 34 – 35].

Можна пригадати ще багато видатних українських мислителів, політологів, істориків, публіцистів, які чи екскурсами у минуле, чи безпосередньо своєю діяльністю доводили, що українці мають добрі громадянські традиції і всякого роду громадські організації та об’єднання відігравали, відіграють і відіграватимуть провідну роль у суспільно-політичному житті українського суспільства.

За радянських часів в Україні система добровільних громадських організацій та об’єднань зазнала змін, а найголовніше – була ліквідована сама сутність форм і принципів громадської самоорганізації суспільства. Усі товариства контролювалися державою, були принципово змінені їх функції, формалізовані завдання й цілі. Цим самим змінилося їхнє значення, місце й роль у суспільному житті, було викривлено сутність значення громадської організації як демократичного елементу самоорганізації суспільства. Це ще дається і нині нам взнаки. Тоді ж суспільство в черговий раз пережило занепад публічної громадсько-політич-ної активності. При чому, тоталітарна управлінська система робила це силовим способом, звичними для своєї структури методами знищувала національно-культурні традиції українського народу.

Тільки в період краху комуно-радянської системи (кін. 1980-х – поч. 1990-х рр.) в українському суспільстві намітилися позитивні зміни, які врешті-решт привели до відновлення історичної пам’яті, яка сприяла відродженню державницької свідомості, думки і політики. Збудником цих перетворень стали традиційний потяг до автономної самоорганізації, бажання українців об’єднуватися в групи і відстоювати свої переконання. Лібералізація суспільно-політичного життя, на яке було змушене піти політичне керівництво СРСР, надала нового поштовху й свіжого «дихання» багатьом представникам української інтелігенції, іншим соціальним групам. Так, спочатку почали виникати й набувати все більш відкритих форм різноманітні клуби, товариства, інші форми громадських організацій та об’єднань [4, с. 413].

У силу тогочасних суспільно-політичних обставин більшість громадських організацій отримали політичне забарвлення. Саме політизація суспільства й стала такою собі своєрідністю життя держави в цей час. Роль громадських груп відразу зросла, оскільки завдяки ним і разом із ними українці отримали можливість гостро критикувати існуючу систему і все, що з нею пов’язане. Підвищення активності народних мас зумовило і повернення на волю українських політичних в’язнів, які відразу очолили різні напрямки суспільно-політичної опозиції (В. Чорновіл, Л. Лук’яненко та ін.). Поступово цей рух набував масовості й урешті-решт перетворився на широкопредставницький народний рух. Все більшої популярності набували неформальні громадські організації, які й очолили боротьбу за відновлення Незалежності України (Народний рух України за перебудову, Українська гельсінська спілка та ін.).

Діяльність багатьох подібних громадських об’єднань, які чутливо реагують на суспільні імпульси, істотно впливає на перебіг історичних подій, особливо, коли історія робить свій черговий крутий поворот. За роки незалежності України таких зиґзаґів було чимало. Більше того, на основі зробленого екскурсу в минуле України можна помітити певні закономірності у суспільно-політичному розвитку українського народу. У часи національного пробудження українського суспільства знаходилися групи громадян, які об’єднувалися спільними дер-жавотворчими інтересами і намагалися вплинути, передусім, на політичне курс держави [8].

В одному з історичних документів – «Маніфесті політичних партій, рухів, об’єднань, угруповань, громадських організацій», одноголосно прийнятому на всесвітньому форумі українців, було записано пророчі для українців слова: «В цій нашій державі повинні знайти втілення віковічні мрії і прагнення українського народу та всіх національностей, що проживають на українській землі. Сподіваємось, що в цій державі увінчаються перемогою діяння наших національних пророків, боротьба багатьох поколінь нашої нації, подвиги мучеників і героїв, які вставали зі зброєю за волю України. Це наша держава продовжує тисячолітню історичну традицію Українського державотворення, започаткованого київськими князями, розгорнуту великими гетьманами та підняту до нового життя українськими державними утвореннями двадцятого століття» [7, с. 145].

Одночасно, громадські організації символізують у своїй структурній суті центр інтеграції активних громадян, котрі через прояв активної громадянської позиції оцінюють реальний стан та перспективи розвитку публічно-управлін-ського потенціалу членів суспільства. Фактично, громадські організації, в формалізованому вигляді, у змісті своєї діяльності можуть бути зразком демократичного публічного управління. Їм притаманний колективний стиль управління. Адже їхнє соці-альне призначення виходить із природного бажання громадян до колективної (групової) самоорганізації та самоврядування.

Таким чином, існування громадських організацій, громадських рухів є невід’ємним елементом будь-якого демократичного суспільства. Їхнє соціально-політичне призначення і роль полягає, насамперед у тому, що вони допомагають людям у повсякденному житті, звільняють особистість від необхідності самостійно вирішувати безліч проблем та сприяє передбаченню і недопущенню антидержавницьких та антисуспільних вирішень владою політичних проблем.

Тому громадська орга-нізація сьогодні – це, насамперед, генератор волі та інтересів громадян, трибуна вираження своєї громадянської позиції, інститут здійснення громадського контролю за діями влади, політиків і державних службовців загалом.

Вона також є центром акумулювання сервісно-орієнто-ваної політики держави і громадянського суспільства, що відкриває широкі можливості для суспільно-політичної ініціативи громадян з метою здійснення ними так життєво необхідного самоврядування й уточнення системи координат «держава – суспільство».

Література:

  1. Гришко В., Базілевський М., Ковалів П. В’ячеслав Липинський і його творчість. Нью-Йорк, 1961. 86 с.
  2. Дністрянський С. Загальна наука права і політики (фрагмент). Політологія. Кінець XIX – перша половина XX ст.: Хрестоматія. Львів, 1996. С. 689 – 702.
  3. Донцов Д. Хрестом і мечем: Твори. Торонто – Нью-Йорк – Лондон, 1967. 320 с.
  4. Історія України. Нове бачення: Під ред. В. А. Смолія. К., 1996. Т 2. 494 с.
  5. Липа Ю. Призначення України. К. 1992. 270 с.
  6. Про громадські об’єднання: Закон України станом на 22 черв. 2018 р. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4572-17.
  7. Римаренко Ю.І. Національний розвій України. Львів, 1992. 270 с.
  8. Токар М. Ю. Поетапний аналіз динаміки розвитку громадських організацій у контексті взаємодії держави і громадянського суспільства. Демократичне врядування: наук. вісн. Вип. 22 / за заг. ред. чл.-кор. НАН України В. С. Загорського, доц. А. В. Ліпенцева. Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2018. URL: www.dv.lvivacademy.com
  9. Токар М. Ю. Українці та партії й громадські об’єднання з огляду історичної традиційності. Carpatica – Карпатика: Проблеми вітчизняної та зарубіжної історії / Ужгород. націон. ун-т, Науково-дослідний інститут Карпатознавства. Ужгород: Вид-во “Два кольори”, 2001.  Вип.12. С. 22 – 32.

Маріан ТОКАР, професор Карпатського університету імені Августина Волошина (Ужгород)

Російсько-українська війна очима американців: відгук на монографію молодого ужгородського вченого…

Офіцинський Ю. Сучасна російсько-українська війна (за матеріалами газети «The New York Times» 2013 – 2017 років) / Національна спілка краєзнавців України. Ужгород: РІК-У, 2018. 312 с.

Віктор БЕДЬ, доктор богословських наук, доктор юридичних наук, професор, ректор Карпатського університету імені Августина Волошина (Ужгород)

Пропонована монографія вийшла під грифом Національної спілки краєзнавців України і складається зі вступу, п’ятьох розділів, висновків, списку джерел, додатків. Розділи називаються: «Сучасна війна Росії проти України: історіографічні, джерелознавчі та методологічні аспекти»; «Революція гідності (листопад 2013 – лютий 2014 рр.)»; «Початок російського вторгнення в Україну»; «Розгортання російської агресії в український Донбас»; «Військово-політична ситуація на Донбасі у вересні 2014 – грудні 2017 рр.». Ілюстративний матеріал розміщено в тексті та відбито у покажчику. Для зарубіжного читача подано англомовний зворот авантитулу, зміст, розширену анотацію.

У монографії відображено результати наукових досліджень, які виконані автором на кафедрі історії України Ужгородського національного університету в рамках підготовки курсових і дипломної робіт під час навчання на бакалавраті та в магістратурі за спеціальністю «Історія та археологія». Нині ж Юрій Офіцинський є здобувачем освітнього ступеня доктора філософії за спеціальністю «Історія та археологія» денної форми навчання Ужгородського національного університету, за сумісництвом працює вчителем історії Приватного ліцею «Гірчичне зерно» в Ужгороді.

Як відомо, сучасна російсько-українська війна відразу потрапила в поле наукових інтересів істориків всього світу. У книзі її абсолютно логічно трактовано в контексті глобальних викликів і загроз, довгострокових наслідків для всіх країн західної цивілізації. 

Об’єктом дослідження монографії стала політична ситуація в України на тлі міжнародних відносин від листопада 2013 року до грудня 2017 року, за яких відбулася цілеспрямована підготовка і повномасштабне російське військове окупаційне вторгнення де-факто на українську територію в межах історико-етнографічних регіонів Крим і Донбас.

Для автора метою стало здійснення аналітичної реконструкції процесу розгортання і перебігу російської агресії в Україні в лютому 2014 – грудні 2017 років у цілісному вигляді та у тісному взаємозв’язку з Революцією гідності, що їй передувала як спротив повзучій «мирній окупації», на основі наведених фактів й оцінок на сторінках провідної американської газети “The New York Times”.

Головним джерелом для вивчення обраної теми стали публікації якісної світової періодики, насамперед – найстарішої щоденної газети США «The New York Times». У ній працює 1,3 тис. журналістів, а сама газета належить до найпливовіших видань сучасності. Новини на її веб-сайті, що має три версії: англо-, іспано- і китайськомовну, щоденно читає понад 2,6 млн електронних передплатників, а протягом місяця близько 130 млн осіб з усього світу. Загалом Юрій Офі-цинський проаналізував понад чотириста пуб-лікацій, що побачили світ в електронній та друкованій версіях «The New York Times».

Автор справедливо відзначив, що для Заходу очевидним є те, як авторитарно-реваншистська Росія цілеспрямовано прагне розширити «життєвий простір» («русскій мір») коштом Української держави, спричинивши деструкцію, що позначається термінами «конфлікт», «криза», «агресія», «інтервенція», «окупація», «анексія», «війна». Водночас російській суспільній думці притаманні дві течії: великодержавна й об’єктивно-реалістична (антиімперіалістична). «Великодержавникам» до вподоби традиційні положення антизахідництва, «збирання земель» на уявних просторах «русского міра», де Україна – російський сателіт і зменшена територіально, без Криму. «Об’єктивісти» заперечують постулати Кремля про «внутрішній конфлікт», «громадянську війну» в Україні, акцентують на прихованих аспектах російської агресії та на праві Української держави розвиватися у руслі перевірених часом цінностей об’єднаної Європи.

Науковий консультант цієї монографії, що вийшла під грифом Національної спілки краєзнавців України, – Олександр Реєнт, доктор історичних наук, член-кореспондент НАН України. Рецензенти – Олександр Удод, доктор історичних наук, член-кореспондент Національної академії педагогічних наук України; Володимир Баран, доктор історичних наук, завідувач кафедри нової і новітньої історії України Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки; Михайло Делеган, кандидат історичних наук, заступник директора Закарпатського краєзнавчого музею ім. Т.Легоцького.

Окремо відзначимо, що пропонована монографія належно представлена у загальнодержавних і регіональних медіа, зокрема на сайтах і сторінках у соціальній мережа Фейсбук Інституту історії України НАН України і Національної спілки краєзнавців Укра-їни. За участі автора відбулися публічні презентації цього видання перед учителями історії в Закарпатському інституті післядипломної педагогічної освіти 10 жовтня 2018 року (модерувала захід завідувач кафедри суспільно-гуманітарної та етико-естетичної освіти, кандидат педагогічних наук, доцент Марія Баяновська) і перед читачами Закарпатської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Федора Потушняка 20 вересня 2018 року (модераторка – Лариса Капітан, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Ужгородського національного університету).

Монографія Юрія Офіцинського «Сучасна російсько-українська війна (за матеріалами газети «The New York Times» 2013 – 2017 років)» активно використовується в навчальному процесі Карпатського університету імені Августина Волошина при викладанні історії України на бакалавраті за всіма ліцензованими спеціальностями.

Це видання є вельми потрібним і корисним ученим, викладачам і здобувачам вищої освіти, учителям та учням загальноосвітніх шкіл, суспільним діячам, усім, хто шанує минуле і вболіває за майбутнє України. Саме тому воно представлено також у довідкових книгознавчих виданнях (див.: Книга Закарпаття: анотований каталог видань 2018 року. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 23). Крім друкованого варіанту рецензованої монографії, у вільному доступі її електронна версія. Зокрема, із повним текстом книжки можна ознайомитися на офіційному сайті Національної спілки краєзнавців України: http://nsku.org.ua/wp-content/uploads/2018/08/vijna2014.pdf.

Роль часопису «Учитель» у формуванні громадянського суспільства в Закарпатті на початку 20-их років XX століття

Михайло БАСАРАБ, кандидат історичних наук (Ужгород)

На сьогоднішньому етапі реформування освітньої галузі на законодавчому рівні чітко визначено основні завдання національної політики, які направлені на всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, «її талантів, інтелектуальних, творчих і фізичних здібностей, формування цінностей і необхідних для успішної самореалізації компетентностей, виховання відповідальних громадян, які здатні до свідомого суспільного вибору» [11].

У цьому контексті важливим є ознайомлення з кращимидосягненнями в галузі освітипопередніх поколінь, дослідження процесів становлення національної освіти, її регіональних аспектів, використання досвіду попереднього періоду в сьогоднішніх умовах.Аналіз останніх історико-педагогічних досліджень дає можливість стверджувати, що періодичні видання на початку 20-их років XX століття відіграли важливу роль у розбудові громадянського суспільства на території Закарпаття.

Це питання, зокрема, висвітлено у працях В. Гомонная «Антологія педагогічної думки Закарпаття (ХІХ – ХХ ст.)» [9], В. Химинця, М. Талапканича, П. Стрічика, Б. Качура «Освіта Закарпаття» [21], І. Ліхтея «Періодична преса Закарпаття 20 – 30-х рр.» [16], Г. Шикітки «Освітньо-просвітницька діяльність крайових педагогічних товариств Закарпаття (1919 – 1944 рр.)» [28].

Процеси становлення та розвитку громадського руху та шкільництва на Закарпатті у досліджуваний період висвітлені також у працях А. Бондара, В. Гомонная, А. Ігната, М. Кляп, І. Ліхтея, М. Макари, О. Мудри, І. Небесника, Г. Рего, Г. Розлуцької, В. Росула, М. Талапканича, С. Федаки, В. Химинця, П. Ходанича, О. Хичія та інших науковців.

У своєму дослідженні ми обрали період завершення Першої світової війни (1918 р.), коли внаслідок розпаду Австро-Угорщини розпочався активний розвиток суспільних відносин, формування громадянського суспільства, створення нової системи управління освітніми процесами. Отримані свободи дали поштовх всебічному розвитку суспільної та педагогічної думки в регіоні, відродженню педагогічних товариств та розбудові шкільництва. Ці процеси відбувалися в умовах демократичної Чехословацької Республіки, до складу якої, відповідно до Сен-Жерменської мирної угоди, у вересні 1919 року увійшла територія нинішнього Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь».

У цей період провідні культурно-освітні діячі краю, відомі педагоги А. Волошин, А. Ворон, О. Маркуш, І. Панькевич, О. Полянський, Ю. Ревай, В. Свереняк, А. Штефан, усвідомлюючи важливість просвітницької роботи серед населення, розпочинають активний процес становлення і розвитку педагогічної періодики. Цілу низку видань засновують провідні педагогічні товариства. Зокрема, Педагогічне товариство Підкарпатської Русі видає журнал «Підкарпатська Русь», «Учительске товарищество Подкарпатской Руси» представляє часопис «Народная школа», а Товариство вчителів горожанських шкіл – «Вестник учительства горожанских школ Подкарпатской Руси». Шкільний відділ цивільної управи Підкарпатської Русі видавав два фахових журнали: «Учитель» та «Урядовый вестник школьного реферату краевого уряду Подкарпатской Руси».

Часопис «Учитель» покликаний був об’єднати вчительcтво та прогресивну iнтелiгенцiю краю у справi розбудови нової школи. Він мав такi постiйнi рубрики: «Народне воспитанє», «Вихованє i научованє», «Из живота чительской организацiї», «Из иностранного школьства», «Литература и новинки», «Статi юбилейнi», якi висвiтлювали питання дидактики, психологiї, методики викладання предметiв, теорiї виховання, знайомили освiтян з передовим педагогiчним досвiдом зарубiжних країн, лiтературними новинками краю [15, с. 40]. У передовій статті до першого номеру, який побачив світ у лютому 1920 року, головний редактор видання І. Панькевич зазначає, що «…учительство буде свідоме своїй задачі под ту важну переломову хвилю і пам’ятає, что в школі наша будучность. Най наш орган згуртує усі сили, что хотят щиро працювати для свого шкільництва і буде символом усіх стремлінь молодої генерації в молодій Подкарпатскій Руси. Лиш збудувавши нову школу на основах поступу і широкого демократизму, можемо скріпити нашу свободу і сказати, что: В своїй хаті, своя правда і сила і воля» [25, с. 2].

Усвідомлюючи, що від рівня освіченості молодого покоління залежить майбутнє держави, провідні педагоги краю намагалися підняти роль школи у суспільстві, адже у перші роки більше половини дітей шкільного віку не відвідували навчальні заклади краю. «Вѣрую, что и народъ у короткій часъ просвѣтиться къ тому чтобы упознавъ велику важность своеѣ школы, и не буде такъ холодно относитися къ школѣ, як до тепер!» [5, с. 4]. Із цієї проблематики часопис подає серію матеріалів, зокрема привертають увагу статті педагогів С. Бочека «Еще про ходженя до школы» [4] та І. Кузьми «Про ходженя до школы», де зазначалося, що потрібно розбудовувати демократичні засади нової школи, піднімати рівень самосвідомості народу, майбутнє якого залежить від освіченості молодого покоління [14, с. 2].

У такій ситуації одним із основних завдань часопису у перші роки було вирішення питань, пов’язаних із подоланням неписьменності як серед молоді, так і дорослого населення, можливістю навчатися рідною мовою, запровадження загального початкового навчання дітей, висвітлення змісту та форм освітньо-просвітницької діяльності провідних учителів краю та впровадження в навчально-виховний процес новітніх освітніх технологій того часу, з метою реформування системи освіти у Підкарпатській Русі. Для вирішення покладених завдань потрібно було об’єднативчительство і розпочати процес побудови нової школи, яка базувалася б на засадах гуманізму, демократії, любові до рідного краю, із неї «мае выйти новый народъ, нова любляча свôй народъ интелигенція: священство, урядники, лыкарѣ и т.д.» [24, с. 7].

Цій тематиці, зокрема, були присвячені статті А. Алиськевича «Значѣня матерньоѣ мовы для школы» [2, с. 1-6], «Типы школъ. Якоѣ школы намъ треба?» [3, с. 7-8], Ф. Агія «Потреба новой школи» [1, с. 15-16], М. Гулянича «Нѣсколько словъ о нашихъ школахъ» [10, с. 3-5], І. Панькевича «Задачи учительства и школы на Подкарпатскôй Руси. Кôлька слôвъ съ приводу учительского конґреса» [24, с. 5-7].

Особливої уваги в контексті розбудови в краї школи на засадах демократизму, толерантності, тісного зв’язку з національною культурою заслуговує директор Ужгородської та Берегівської гімназій, один із засновників Пласту на Закарпатті А. Алиськевич. Зокрема вже у 1920 році у своїй праці «Типы школъ. Якоѣ школы намъ треба?» на сторінках педагогічного часопису «Учитель» він подав основні засади нової школи, де на першому місці був принцип доступності та рівності умов кожного громадянина до отримання якісних освітніх послуг, бо «школа повинна быти приступна для всѣхъ дѣтей Пȏдкарпатскоѣ Руси, отже збудована на широкихъ демократичних принципахъ, такъ чтобы дѣтина найбѣднѣйшого селянина и роботника, особливо коли она мае таланъ, могла покончити всѣ науки одповѣдно до своихъ способностей, до своеѣ индивидуальности» [3, с. 7-8]. Особливої уваги надавав педагог національній спрямованості навчального та виховного процесу, його органічного зв’язку з історією, культурою та традиціями краю. Він наголошував, що школа повинна виховувати патріотів, які любитимуть свою землю, свій народ і наполегливою працею сприятимуть економічному піднесенню краю. У кінці статті автор зазначає, що школа повинна виховати молодь, щоб «зъ неѣ выйшли самостойнѣ, енергичнѣ, здоровѣ, до практичного життя придатнѣ, чеснѣ, благороднѣ, характернѣ и національно свѣдомѣ, идейнѣ громадяне нашоѣ Пȏдкарпатскоѣ Руси» [3, с. 7-8].

Як офіційний орган шкільного відділу, часопис «Учитель» друкував різноманітні постанови, розпорядження, оголошення, хроніку, звернення до вчительства. Із цією метою на сторінках журналу було створено рубрику «Вѣсти изъ учительского житя». Тут подавалася інформація про з’їзди педагогічних товариств краю [7, с. 8] та участь місцевих освітян в учительських форумах за межами краю [6, с. 6-7; 8, с. 62-63].

Із матеріалу «Оріентаційна таблиця про теперѣшній станъ шкȏльництва въ Пȏдкарпатськȏй Руси» отримуємо інформацію про кількість навчальних закладів, які з тих чи інших причин не розпочали свою роботу у 1919 – 1920 навчальному році. Особливо важка ситуація склалася у гірських районах краю, де у Мараморощині із 176 шкіл не відкрилася жодна, у Берегівському окрузі із 159 навчальних закладів працювали 19, Мукачівському окрузі із 190 – 94, Ужгородському окрузі із 131 – 98 [20, с. 5]. Як уже зазначалося, значною проблемою у контексті формування засад нової школи у перші роки входження краю до складу Чехословаччини була відсутність педагогічних кадрів. Більшість учителів відмовилися складати присягу новому уряду. У тексті «Службовый обѣтъ учительства» перш за все звертає увагу на себе той факт, що освітянам заборонялося бути членами політичних партій «заховати урядову тайну и зважати при всѣхъ моихъ чинностяхъ только на хосенъ державы и службовый интересъ» [27, с. 9].

Підготовка та підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, якісне оновлення методології, змісту навчання та перепідготовки вчителів стало одним із пріоритетних напрямів роботи шкільного відділу освіти та місцевої інтелігенції. До цього процесу активно залучається і колектив педагогічного часопису «Учитель», публікуючи на сторінках журналу досягнення творчих педагогів, методичні рекомендації щодо організації навчального процесу, звіти про роботу вчительських об’єднань: «Деякѣ уваги зъ приводу вакаційныхъ научныхъ курсôвъ для учителѣвъ народныхъ школъ» [23, с. 6-8], «Научнѣ вакаційнѣ курсы для учителѣвъ» [18, с. 7], «Організація учительства Пôдкарпатскоѣ Руси» [19, с. 14-15], «Першій учительській конґресѣ на Подкарпатскôй Руси» [26, с. 117].

Cистема підвищення кваліфікації вчителів на території Підкарпатської Русі включала в себе методичні вчительські курси різних типів «вакаційні курси» (загальноосвітні, змішані та спеціальні (за фахом), які проводилися в Ужгороді та Мукачеві, «педагогічні кружки», роботу яких організовували при навчальних закладах у всіх районах краю, «студійні дороги» (проходження стажування у Празі, Брно, інших містах Чехословаччини). Перші курси з підвищення кваліфікації вчителів народних та горожанських шкіл, удосконалення їх методичної та професійної підготовки відбулися у 1920 році. Вони були організовані під час літніх канікул на базі вчительської семінарії у м. Ужгород і тривали протягом шести тижнів. Учителі під час проходження підвищення кваліфікації отримували безкоштовне проживання та харчування, їм оплачували витрати на проїзд та надавали науково-методичну літературу [28, с. 140]. Один із організаторів курсової підготовки І. Панькевич у журналі визначає мету навчання педагогів, подає ґрунтовний аналіз стану професійної підготовки та окреслює напрями розвитку системи підвищення кваліфікації вчителів у Підкарпатської Русі. Він зокрема зазначав, що основним завданням було «подати учительству найважнѣйшѣ вѣдомости изъ новѣйшихъ стремѣнь въ педагогоцъ и школьництвѣ а такожѣ подати учительству по разъ першій головнѣйшѣ даты изъ исторій литературы», окрім того, вчителі удосконалювали знання з граматики та вивчали творчість Т. Шевченка, М. Руданського, І. Франка [23, с. 6-8].

Одним із завдань нової школи було формування у молодого покоління громадянських компетентностей, виховання патріотизму, почуття любові до рідного краю, відродження історичної пам’яті. Тому велику увагу педагоги краю приділяли організації краєзнавчої роботи в школі. Вже у першому номері часопису публікується методичний матеріал «Наука родного краю», у якому подаються матеріали з історії Підкарпатської Русі, показується роль культурних надбань народу у формуванні духовних цінностей підростаючого покоління. Завданням учителя є «працьовати на тȏм полѣ народного увѣдомлення и для него класти основы межи дѣтьми котрѣ е будучностею тоѣ зѣмли» [17, с. 8].

Головний редактор «Учителя» – Іван Панькевич – першим у краї започаткував викладання в школах краєзнавства і народознавства, ввів до навчальних програм вивчення розробок із етнографії та етнології, він суттєво розширив вживання української мови у громадському житті Підкарпатської Русі. Також у часописі педагог друкує серію досліджень із даного напряму, зокрема «Квестіонаръ» – питальник для збирання місцевих говорів, у якому звертається до інтелігенції, священиків та вчителів із проханням збирати «наш обласний словарь» [12, с. 9]. Складання словника та укладання наукової граматики «руської» (української) мови було важливим завданням для розбудови нової школи. Із ініціативи шкільного реферату Підкарпатської Русі визначення правил етимологічного правопису на початку 1920-х років активно обговорювалося під час проведення нарад, з’їздів і конгресів учителів. Адже освітній процес, побудований на рідній мові, повною мірою забезпечував можливість учителям донести до своїх вихованців зміст народних традицій, звичаїв, менталітету народу.

Андрій Алиськевич у статті «Значѣня матерньоѣ мовы для школы» подав основні пріоритети викладання «материнською» мовою в школах для забезпечення всебічного гармонійного розвитку особистості, бо «лиш матерній языкъ выкладовый у школѣ веде до нормального и всестороннього розвитку дитини». А держава, школа та родина повинні забезпечити у повному обсязі права дитини на навчання рідною мовою, бо мова є дзеркалом душі народу, в якому пізнаємо характер і культуру народу [2, с. 1-6].

Таким чином, ми проаналізували суспільні передумови та регіональні особливості формування громадянського суспільства та шкільництва на Закарпатті на початку 20-х років XX століття. Вивчення наявних джерел засвідчує, що багатогранна діяльність провідних педагогів краю А. Алиськевича, М.Гулянича, І. Кузьми, І. Панькевича на сторінках часопису «Учитель» була покликана сприяти формуванню нової школи на засадах гуманізму, демократичних цінностей, любові до рідної землі, вихованню у підростаючого покоління високих моральних цінностей, пошуку нових форм і методів навчання.

Література

1.Агій Ф. Потреба новой школи. Учитель. 1927. Ч. 6–7. С. 15–16.

2.  Алиськевич А. Значѣня матерньоѣ мовы для школы. Учитель. 1920. Рôчник I. Число 3. 10 марта (сухій). С. 1–6.

3.  Алиськевич А. Типы школъ. Якоѣ школы намъ треба? Учитель.1920. Рôчник I. Число 7. С. 1–4. Рôчник I. Число 8. С. 2–6. Рôчник I. Число 9. С. 3–6. Рôчник I. Число 10. С. 7–8.

4.   Бочекъ С. Еще про ходженя до школы. Учитель. 1921. Рôчник II. Число 1. С. 7–13.

5.   Волошинъ А. Братя и сестры! Учителѣ и учительницѣ. Учитель. 1920. Рôчник I. Число 1 и 2. 10 фев раля (лютого). С. 3–4.

6.  Вѣсти изъ учительского житя. Другій учительській конґресъ въ Мукачевѣ. Учитель. 1920. Рôчник I. Число 9. С. 6–7.

7.   Вѣсти изъ учительского житя. Учитель. 1920. Рôчник I. Число 7. С. 8.

8.  Вѣсти изъ учительского житя. Учитель. 1921. Рôчник II. Число 4. С. 62–63.

9.  Гомоннай В.В. Антологія педагогічної думки Закарпаття (ХІХ – ХХ ст.). Видавництво «Закарпаття», 1992. С. 297.

10. Гуляничъ М. Нѣсколько словъ о нашихъ школахъ. Учитель. 1920. Рôчник I. Число 10. С. 3–5.

11. Закон України «Про освіту». С. 1–5. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2145-19

12. Квестіонаръ. Учитель. 1920. Рôчник I. Число 1 и 2. С. 9.

13. Клима В. Школьное дело и просвещеніе на Подк. Руси. Подкарпатская Русь 1919–1936. Ужгород, 1936. С. 101–105.

14. Кузма И. Про ходженя до школы. Учитель. 1920. Рôчник I. Число 10. С. 1–3.

15. Кухта М.І. Роль педагогічної преси Закарпаття (20–30-ті роки ХХ ст.) у формуванні виховного національного ідеалу. Ужгород. 1997. 52 с.

16. Ліхтей І.М. Періодична преса Закарпаття 20–30-х рр. Нариси історії Закарпаття. Т. ІІ (1918–1945) / Редакційна колегія: І. Гранчак, Е. Балагурі, І. Грицак, В. Ілько, І. Ужгород: Закарпаття, 1995. С. 402–413.

17. Наука родного краю. Учитель. 1920. Рôчник I. Число 1 и 2. С. 8.

18. Научнѣ вакаційнѣ курсы для учителѣвъ. Учитель. 1920. Рôчник I. Число 4. С. 7.

19. Організація учительства Пôдкарпатскоѣ Руси. Учитель. 1920. Рôчник I. Число 8. С. 14–15.

20. Оріентаційна таблиця про теперѣшній станъ шкȏльництва въ Пȏдкарпатськȏй Руси. Учитель. 1920. Рôчник I. Число 1 и 2. 10 февраля (лютого). С. 5.

21. Освіта Закарпаття: монографія / В.В. Химинець, П.П. Стрічак, Б.М. Качур, М.І. Талапканич. Ужгород: Карпати, 2009. 464 с.

22. Пагиря В. Наукова і громадська діяльність І. Панькевича на Закарпатті у 20–30-і роки. Матеріали наукової конференції, присвяченої пам’яті Івана Панькевича (23 – 24 жовтня 1992 року). Ужгород, 1992. С. 191–192.

23. Панькевичъ И. Деякѣ уваги зъ приводу вакаційныхъ научныхъ курсôвъ для учителѣвъ народныхъ школъ. Учитель. 1920. Рôчник I. Число 8. С. 6–8.

24. Панькевичѣ И. Задачи учительства и школы на Подкарпатскôй Руси. Кôлька слôвъ съ приводу учительского конґреса. Учитель. 1920. Рôчник I. Число 4. 10 апрѣля (цвѣтня). С. 5–7.

25. Панькевич І. Од выдавництва! Учитель. 1920. Рôчник I. Число 1 и 2. 10 февраля (лютого). С. 3–4.

26. Панькевичѣ И. Першій учительській конґресѣ на Подкарпатскôй Руси. Учитель. 1920. Рôчник I. Число 5 и 6. 10 мая (травня). С. 117.

27. Службовый обѣтъ учительства. Учитель. 1920. Рôчник I. Число 7. С. 9.

28. Шикітка Г.М. Освітньо-просвітницька діяльність крайових педагогічних товариств Закарпаття (1919 – 1944 рр.) / Текст: дис. канд. пед. наук: 13.00.01 / Ужгород. нац. у-т. Ужгород, 2016. 236 с.

Передрук з Альманаху “Українське Державотворення” (Вип.1, 2019)

До питання про локалізацію монастирів ордену св. Павла Відлюдника на теренах сучасного Закарпаття (за матеріалами писемних джерел та топоніміки)

Оксана ФЕРКОВ, кандидат історичних наук (Ужгород)

Із оформленням нових комітатів у північно-східному порубіжні Угорського королівства та поширенням на ці землі юрисдикції відповідних інституцій Католицької Церкви починають прибувати монахи і створювати свої осідки. Ймовірно першими були ченці ордену св. Бенедикта (Ordo Sancti Benedicti), премонстранти (Candidus et Canonicus Ordo Praemonstratensis), францисканці (Ordo Fratrum Minorum), кармеліти (Ordo fratrum Beatae Virginis Mariae de monte Carmel) тощо. На жаль на сьогодні не знаємо ґрунтовного дослідження про поширення інституцій Католицької Церкви на території комітатів Унґ, Уґоча, Береґ, Мараморош тощо від початків формування Угорської середньовічної держави. Краєзнавча література першочергово висвітлює історію християнської церкви східного обряду, православні монастирі регіону, проблему унії 1646 р., минуле Мукачівської греко-католицької єпархії тощо. Про католицькі церкви, монастирі, діячів є тільки фрагментарні згадки. Отже, для повноти картини історії Закарпаття та суміжних регіонів варто дослідити проблеми минулого інституцій Католицької Церкви, монастирів різних орденів, зокрема ордену св. Павла Відлюдника – паулінів.

Отож на основі аналізу писемних джерел та даних топоніміки спробуємо визначити місце розташування обителі ордену св. Павла Відлюдника на території Закарпатської області України. Орден св. Павла Відлюдника – єдиний католицький орден угорського походження. До середини ХІІІ ст. орден мав усього три монастиря, через трохи більше як десять років вже – 12. Розквіт паулінського монастирського життя припадає на першу половину XIV ст. у цей час виникають монастирі ордену в північно-східній фронтирній смузі Угорського королівства, зокрема Унґвар (1384, Ужгород), Велля (1380, поблизу сучасного села Вовкове), Есень (1356), Береґи (1329, поблизу села Нижні Ремети Берегівського району), Реметах (1363, тепер на території Румунії). Про існування католицьких парохій та церков до першої третини XIV ст. відомості суперечливі, першій достовірні дані пов’язані із відомостями з реєстру папської десятини, який укладений у середині 1330-х рр.. Документ не дає точних даних про існування та локалізацію католицьких монастирів, адже вони не збирали десятину (тільки у тому випадку коли монахи, абат виконували функції парохів – автор). Із окремих згадок можемо припускати, що мова йде саме про чернечу обитель.

До писемних джерел, які можуть допомогти у локалізації монастирів є актові документи угорських королів або капітули XIV – XVI ст., документи про дарування земель ордену, майнові та господарські документи тощо Важливим джерелом є історія ордену паулінів, написана Ґерґелем Дєндєші (1472–1532) у середині XVI ст. – Vitae fratrum (Життя братів) та Inventarium (Інвентар грамот ордену).
Про існування чернечих обителі на території північно-східних комітатів середньовічної Угорщини можемо допускати за топонімікою, зокрема за зазначеними на картах XVIІІ–ХІХ ст. топографічними назвами. Звичайно, підтвердити або спростувати існування монастирських обителі можуть тільки археологічні дослідження. Наскільки нам відомо до сьогодні на території Закарпаття не проводилося археологічних розкопок для виявлення або дослідження залишків монастирів ордену паулінів. Тиводар Легоцький у 1872 р. дослідив руїни паулінського монастиря в Нижніх Реметах, але повномасштабні розкопки не проводив.

Отже, у перші десятиліття після включення території Ужанського, Березького, Угочанського, Марамороського комітатів до адміністративно-політичної та церковної структури Угорщини прибували до регіону монахи різних католицьких релігійних орденів, невдовзі вони закладають свої обителі і це підтверджують джерела. Складним залишається точна локалізація монастирів. До того ж на сьогодні не залишилося слідів жодного з паулінських монастирів, які свого часу існували на території сучасного Закарпаття.
На території сучасної Закарпатської області зустрічаємо кілька географічних назв (села, урочища тощо) де фігурує слово «ремете», який з угорської мови означає відлюдник-монах, що живе віддалено від населеного пункту, в лісі, печері: Нижні Ремети і Верхні Ремети (Берегівський район), Тур’я Ремети (Перечинський район), хутір Ремети (Ужгородський район), Ремети (колишній Мармароський комітат, трохи вище від Тячева, нині територія Румунії). Топоніміка відображає певні історичні процеси і зберігає пам’ять про присутність монахів-відлюдників (серед відомих на території нашого краю монахів саме пауліни вели відлюдницьких спосіб життя – автор).

Спробуємо співставити дані різних джерел. Активне осідання різних католицьких орденів у цій зоні Угорського королівства відбувалося у першій половині XIV ст. за сприяння королеви Ержебет (1305–1380, Єлизавета Польська, дружина Карла Роберта) та другій половині століття за правлінця короля Людовика Великого (1342–1382).
Відомо, що королева мала значні володіння у цьому регіоні, у тому числі міста Мукачево, Берегово тощо. За припущенням Т.Легоцького Ержебет часто навідувалася до Березького комітату і «заснувала кілька монастирів». В Мукачеві, Берегсасі (сьогодні Берегово), Кіш-Березі (Нижні Ремети) та в Тарпі (сьогодні на території Угорщини) поселила монахів ордену Св. Павла Відлюдника, «збудувала для них монастирі». Вчений вважає, що монахів королева запросила із Польщі. На нашу думку це малоймовірно, бо на території Польщі перший монастир паулінів засновано тільки у 1382 р. родичем угорського короля Людовіка Великого польським князем Владиславом Опольським поблизу Ченстохова . Отож, в Березькому комітаті пауліни поселилися скоріше, аніж засновано перший монастир ордену на території Польщі.

На думку угорського краєзнавця другої половини ХІХ – початку ХХ ст. монастир паулінів в Берегсасі знаходився на південно-східній окраїні міста. У 1568 р. місцевий шляхтич Секель Антал захопив землі францисканців, домініканців та паулінів у межах міста. Т.Легоцький пише, що це був монастир паулінів, заснований в честь Пречистої Марії (Boldogságos Szűz Mária) на окраїні міста. Але ж біля Кіш Берега (суч. Нижні Ремети) також стояв монастир ордену в честь Пречистої Марії.

На сьогодні неможливо локалізувати обитель монахів-паулінів в Берегові та навіть говорити про окрему обитель ченців, а не «філію» Березького монастиря. Так, у 1938 р. один з авторитетних дослідників історії ордену св. Павла відлюдника Еміль Кішбан ототожнює монастир у Берегсасі та монастир у Береґах: «березький монастир поблизу Мукачева, скоріше на місці сучасного Берегсаса, на території Eгерської єпархії заснувала третя дружина короля Карла Роберта Ержебет у 1329 році». В архівних документах також не виявлено документів, які б стосувалися обителі в Берегові. Припускаємо, що пауліни не затрималися на довго у місті (тому і не має слідів в джерелах – автор), можливо проживали у колишньому монастирі бенедиктинців. Або ж, історична пам’ять пов’язана з паулінами в Берегові пов’язана з будинком і землями, які мали кішберезькі пауліни в місті.

Єлизавета Польська, дружина Карла Роберта


Про місцезнаходження монастиря у Берегах (Кіш Берег, сучасні Нижні Ремети, Берегівський район) маємо більш точну інформацію. Тиводар Легоцький пише, що на другу половину ХІХ ст. (1872) ще існували руїни стін монастиря на південно-східній межі села на березі Боржави, неподалік греко-католицької церкви. Каміння з руїн місцеві жителі використали для будівництва греко-католицької церкви у 1856 р. Датою заснування монастиря вчені називають також 1329 р. і пов’язують з королевою Ержебет. У працях сучасних краєзнавців знаходимо інформацію про цю обитель. Втім дещо спотворену. Так, М. Сирохман вважає, що це був монастир чину св. апостола Павла грецького обряду та храм перебудований за королеви Єлизавети – дружини короля Людовіка. Це не відповідає історичній правді, бо Єлизавета Баварська народилася у 1339 році, стала дружиною Людовіка тільки у 1353 р. Автор статі у Вікіпедії про село Нижні Ремети пішов ще далі, і назвав монастир жіночим, бо називався «палошок». Насправді з угорської мови «pálosok» означає не що інше як паулінів (форма множини від слова «pálos» – паулін, «pálosok» – пауліни – автор).

План руїн церкви монастиря паулінів біля Нижніх Ремет зроблений Т.Легоцьким

Із поширенням Реформації на території Березького комітату католицькі священики та монахи опинилися під загрозою духовного та фізичного знищення. Зміцнення нової релігійної ідеології супроводжувалося секуляризацією. Шляхтичі, що стали протестантами або симпатизували з новим вченням використовували різні засоби отримання земель Церкви. У період між 1541 – 1553 рр. монастир паулінів опустів. У боротьбу за маєтності ордену включилися місцеві землевласники. Монахи більше повернулися у цю місцевість.
Упродовж першої половини XVIІ ст. керівництво ордену св. Павла Відлюдника робило спроби повернення монастирів і земель, які були у володінні монахів, але безрезультатно. Будівля монастиря швидко руйнувалася. Місцеві жителі поступово розібрали стіни і використали матеріал для будівництва, зокрема і місцевої греко-католицької церкви. Під час візитації католицьких парохій і монастирів 1725 р. зафіксовано, що в давній монастир ордену паулінів біля Береґів тобто Ремет у зруйнованому стані.
Отже, монастир і церква ордену св. Павла Відлюдника поблизу сучасних Нижніх Ремет Берегівського району розташовувався неподалік сучасної греко-католицької церкви на південно-східній окраїні села. Топоніміка, крім назви самого населеного пункту, не зберегла слідів присутності тут паулінів. На кадастральних картах сусідніх Великих Берегів від 1865, 1905, 1907 рр. знаходимо урочище Remetei útfelé (у дороги на Ремети).

На території Березького комітату крім Берегова і Берегів на думку Т.Легоцького орден паулінів мав свою обитель поблизу Мукачева на горі Павла (Pál-hegy). Вчений не підтвердив своє припущення жодним джерелом. Топоніміка фіксує назву гори Пал. До початку ХХ ст. в місті була вулиця Палгедь (Pál hegy útca). Але це не означає, що назва гори і вулиці пов’язана із паулінами. Не виключено, що назва гори пов’язана із присутністю монахів-паулінів в околицях міста у період контрреформації. Орден св. Павла Відлюдника приєднався до місіонерської роботи на теренах охоплених протестантизмом у 1640-х рр.
У сусідньому Марамороському комітаті пауліни-відлюдники за щедрої волі короля Людовика Великого Анжу поселилися у 1363 році. Крім земель король подарував їм кілька млинів. Традиційно для зведення монастиря обрали віддалену від населених пунктів місцевість – на лівому березі Тиси вверх від міста Тячів на відстані бл. 8 км. Пізніше поблизу монастиря виникло село, яке стало називатися Ремети. На думку Вільмоша Белая саме монахи привели сюди угорців із низинних районів і поселили в новому селі.
Прибутки паулінської обителі за прикладом свого батька гарантувала також королева Марія (1389) та король Жіґмонд (Сигізмунд) Люксембурзький (1421). Монахи володіли майже цілим селом Ремети, в Тячеві і Реметах мали по одному млину, в Хусті – будинок, та отримували частку мита із переправи через Тису та інші.
Точну дату знелюднення монастиря у Реметах не знаємо, ймовірно сталося це у 1554 – 1556 рр., бо у 1556 р. магнат Петро Петрович подарував землі монастиря у марамороських Реметах Палу Сігеті. Через століття тодішній володар землі Ремет Дьордь Корніш поселив у село русинів. Колишня паулінська церква стала православною, а із прийняттям унії – греко-католицькою.

Зображення перебудованої кілька разів церкви монастиря ордену св. Павла Відлюдника у Реметах на Мараморощині на сторінках краєзнавчого видання другої половини ХІХ ст.

Церква паулінського монастиря у Реметах збудована на початку XV ст. (можливо це не перша церква, або була каплиця, яку перебудували) у готичному стилі. Коли вона стала церквою православних вірників її кілька разів перебудували, точніше добудовували. Наскільки нам відомо остання значна перебудова сталася у 1990 р., не чіпали тільки вівтарну частину церкви. Отже, із локалізацією марамороського монастиря паулінів як і у випадку з березьким не виникають особливі труднощі. Ситуація кардинально інша з «ймовірними» монастирями, про які є одна–дві згадки, в літературі, але немає жодних джерел. Так, цікаве повідомлення знаходимо у монографії Еміла Кішбана, який вважає, що на початку XІV ст. на відстані бл. 7 км від Ремет у місцевості Кекенєш (Kökényes, Терново, перша згадка про Терново 1389) пауліни мали свій конвент, церква якого була зведена на честь апостолів св. Філіпа та Якоба. Початком XІV ст. датує вчений поселення паулінів-відлюдників у Хусті. За повідомленням Е.Кішбана у Хусті монахи-пауліни збудували церкву на честь св. Михайла.
Отже, у добу королів Анжу у найвіддаленішій частині держави засновано кілька монастирів відлюдників.
У середині XІV ст. син Сімеона Томаш із роду Бакша заснував монастир ордену св. Павла Відлюдника в честь св. Філіпа та Якоба біля села Есень Ужанського комітату. Традиційно фахова література датою заснування монастиря називає 1356 р., втім монахи мали перебувати тут і раніше, адже документ від 1341 р. говорить про визначення меж володінь синів Томаша Есені Міхаля та Ласло. Джерело називає дорогу, яка веде до есенських відлюдників. Ще ранішу дату оселення монахів на землях Есень називає угорський історик початку ХХ ст. Я.Карачонї – бл. 1270 р.

На підтвердження існування паулінської обителі у 1340-х роках служить інформація про те, що на початку 1349 р. королева Єлизавета просить папу римського дати дозвіл на будівництво монастирів ордену св. Павла Відлюдника панам та католицьким вищим духівникам навіть у випадку коли єпископ заперечує цьому. Тобто королева лобіює право покровительства. Понтифік дозволяє заснувати тільки два монастиря ордену, але вже дуже скоро виникають кілька монастирів, зокрема і в Есені.
Отже, поселилися пауліни біля села бл. 1340 р., а фундація монастиря відбулася згодом, у 1356 р. У другій половині 1360-х рр. есеньські монахи, зокрема їхній абат (перєл) Трістіан довго не могли врегулювати конфлікт про визначення меж володінь із синами Томаша Есенї Ласло та Імре, і сином Яноша Ласло. Звинувачували панів, що вони порушили межі земель і зазіхають на монастирські володіння. Королівський суд вирішив конфлікт не на користь монастиря.
Монастир ордену паулінів в Есені дослідники локалізують на місці сучасного сільського кладовища (Kápolna domb), приблизно на 800 м. у південно-західному напрямку від сучасного села Есень (див додаток). Руїни монастиря не збереглися. Як розповідають мешканці села під час копання могил зустрічаються різні кам’яні та керамічні уламки.
Топоніміка зберегла пам’ять про монахів-паулінів. Відомі нам кадастральні описи (карти) другої половини ХІХ – початку ХХ ст. також фіксують кілька урочищ із назвою «Ремети». Вже згадувані вище документи 1270 та 1282 рр. називають землі/поле Ремети/Ремечи (remete mező) у районі Чаронди/Чорноводи. Це болотяна місцевість утворена у Середньовіччі численними притоками і рукавами Латориці. На картах вона зображена на лівому побережжі Латориці у районі сіл Аґтелек (сучасна Тисянка), Кішдобронь (сучасна Мала Добронь), Ашвань.
Цікаво, що на правому побережжі Латориці практично навпроти сучасного села Тисянка на картах XVІІІ – ХХ ст. зафіксований невеликий населений пункт Ремети (Remete, Latorcaremete, сьогодні це хутір відноситься до Великогеївської сільської ради – автор). Тут була і переправа через Латорицю. Можливо, назва зберегла пам’ять про осідок монахів у ближчій зоні, або їхні володіння (ліси). Розвиваючи цю думку далі варто звернути увагу на писемні джерела, де є назва Ремети. Якби цих джерел не було, то можна було б припустити, що назва хутора пов’язана із віддаленістю від сусідніх сіл. В угорській мові слово «remete» вживають і до людини, яка відлюдькувата, тримається осторонь інших. Тож коли утворилося село Ремети (воно було нечисленним і на початку ХХ ст. – автор), назву могли дати жителі сусідніх сіл, вказуючи цим на віддаленість села від інших сіл. Але більш ймовірна версія, на нашу думку, походження назви села від земель на іншому боці Латориці, які належали саме есенським паулінам (eszenyi remeték).
Отож, локалізація монастиря ордену паулінів в селі Есень Ужгородського району не викликає труднощів.

Зовсім інша ситуація із двома іншими монастирями Ужанського комітату – унґварським та віллянським (або середнянським). Джерела чітко фіксують виникнення паулінських обителі наприкінці XІV ст. – в Ужгороді 1384 р. та біля сучасного села Вовкове у 1380 р. Оба монастиря були засновані місцевими шляхтичами – Горянськими Друґетами і Часловці відповідно. Тобто вони мали право патронажу над обителями, дарували монахам орні землі, луки, ліси, виноградники, рибні ставки, давали дозвіл на будівництво та використання млинів тощо.
Монастир Вілле (Wylle, Vylle) заснований в честь св. Марії сім’єю Часловці (Császlóci) 1380 р. на землях Валкая (Вовкове, Valkaja). У 1393 р. сім’я Часловці розділила землі між братами, але патронаж над монастирем паулінів та усіма іншими церквами залишився спільним.

Ґ.Дєндєші початок будівництва монастиря датує 1400 роком. Згодом місцеві рутени (русини) підпалили монастир (1493) (ймовірно він був з дерева – автор) і монахи на деякий час залишили свою обитель. Повернулися і відбудували монастир за правління керівника ордену Іштвана (1496–1500, 1506–1512), тобто не пізніше як початок другого десятиліття XVІ ст. У 1510 р. дружина Міклоша Немет Марґіта повернула монахам унґварський виноградник. Велику допомогу монахам надавав Ласло Стрітеї. Подібно до есенського монастиря віллянський також був не великий, проживало у ньому 4–6 ченців. Не відомо з яких причин (господарська криза, напади русинів, тощо) монахи ще до 1542 р. залишили монастир. У цей рік землі віллянського монастиря були вже у руках братів Добо.
Знаходився монастир у південно-західному напрямку від Середнього між річками Веля і Солочина. Краєзнавці визначають місце колишнього монастиря на правому березі Велі в урочищі Гурка. Руїн монастирської будівлі або церкви не залишилося. На кадастральних картах середини ХІХ ст. є урочище Pod hurkú – Pod horko (Под гурку – Под горко), тобто під гіркою. Саме на цій гірці біля сучасного села треба шукати сліди колишнього монастиря ордену св. Павла Відлюдника.

На території колишнього Ужанського комітату приблизно одночасно із віллянським монастирем був заснований монастир паулінів в Унґварі (Ужгород). Фундатором були представники аристократичного роду Друґетів – найбагатші та найвпливовіші пани регіону, їм належала більша частина Ужанського комітату та великі території Земплінщини. Рід Другетів розділився на дві гілки (горянську і гуменянську, відповідні осідки свої мали в Горянах та Гуменному – автор). У XІV – XV ст. рід володів 62 % території Ужанського комітату та значною частиною Земплінського. У цей час збудований родовий палац у Горянах. Цікаво, що поселення (possesssio) Унґвар з’являється у документах у переліку володінь Друґетів тільки з 1347 р. як частина Невицької домінії (володіння).
Як засвідчують джерела 1384 р. вдова Яноша Друґета Горянського та її син Ласло (молодший син, старший помер у 1379 р.) заснували монастир ордену св. Павла Відлюдника в честь Тіла Христа. Монастир звели там де до того була невелика каплиця. Існує припущення, що аж до 1418 року монахи не змогли осісти тут, бо місцеві русини тримали каплицю і не хотіли передати монахам. Тобто даровані монахам землі для будівництва монастиря були в зоні розселення русинів.
Фундатор монастиря був останнім чоловіком горянської гілки Друґетів. Після його смерті (перша половина 1398 р.) його сестри продовжували жити в Горянах, а після їхньої смерті (1427 і 1436) все майно перейшло до гуменянських Друґетів. Крім горянського палацу Друґети мали панський будинок (udvarház) в Ужгороді, зведений бл. 1400 р., часто жили у ньому. Станом на 1437 р. він був занедбаний.
У 1521–1522 рр. Крістіна Друґет перебудувала вівтарну частину церкви.
На жаль, документи не повідомляють про місце знаходження монастиря. На сьогодні існує дві основні версії. Перша, що монастир і церква знаходилися на південно-східній межі міста, у районі сучасних Горян. І друга версія ототожнює церкву паулінського монастиря із замковою церквою Ужгороді.
Перша версія опирається на припущення угорського краєзнавеця середини ХІХ ст. Кароя Мейсароша. Він припускав, що ніби-то будівля монастиря та церква павликіан знаходилася у Горянах, де Ласло Друґет горянський дарував монахам орні землі, виноградники і рибник. Вважав руїни поблизу Горянської ротонди саме залишками паулінського монастиря. К.Мейсарош був переконаний і в тому, що замок Унґ (Ungh vár) був спочатку в Горянах, а потім вже новий замок зведений на місці сучасного на Замковій горі.
Думку про горянське місцезнаходження паулінського монастиря підхопили Я. Рупп, Е. Кішбан, кілька сучасних краєзнавців, зокрема С. Федака. У праці з церковної топографії Угорщини Я.Рупп пише, що «біля південного рову замку, там де тепер знаходиться село Ґерень (сучасне Горяни – автор) існував монастир […]». Втім не уточнює місце розташування монастиря, або каплиці яка нібито вже стояла тут.
Прихильником другої версії локалізації церкви та монастиря ордену паулінів, а саме на Замковій горі є сучасний угорський вчений Сільвестер Тердік. У своєму дослідженні спростовує ідентичність замкової і парохіальної церкви Унґвара. Адже, по-перше, парохіальна церква мала бути в центрі поселення, а не у віддаленому місці. І по-друге, за документом від 1422 р. парохіальна церква мала патрона Св. Марію.

С. Тердік гіпотетично припускає первинність будівництва церкви і монастиря на Замковій горі, а згодом, коли монахи залишили його (у середині XVІ ст.) Друґети тут зводять свій замок, а церква стає замковою. Це доволі цікаве припущення, яке, на жаль, не підтверджується беззаперечними писемними джерелами. Археологічне дослідження замкової церкви не дають однозначної відповіді. Попри висловлені вище думки С.Тердіка варто зауважити, що він має і певні сумніви стосовно ідентичності замкової і паулінської церков, адже «план розміщення церкви скоріше нагадує парохіальну, ніж монастирську», та й розкопки 1980-х рр. не виявили сліди монастирських будівель. На користь гіпотези є те, що археологічний матеріал підтверджує перебудову вівтарної частини у 1520-х рр. (Крістіною Друґет).
Крім двох основних версій локалізації паулінського монастиря в Ужгороді існую ще дві гіпотетичні версії, висловлені Йосипом Кобалем. Краєзнавець називає місцем можливого знаходження будівель монастиря паулінів підніжжя гори Кальварія (де нині знаходить реформатська церква) та південно-східні схили Замкової гори наприкінці сучасної вулиці Волошина. Йосип Кобаль не відкидає можливість того що саме тут знаходилася церква ужгородських реформатів, яку у 1611 р. Георгій Друґет зруйнував.
Ускладнюється проблема локалізації ужгородського паулінського монастиря та церкви із пошуком місця парохіальної церкви міста. Як читаємо у Кобаля а століттям перед тим у Мейсароша конвертит Георгій ІІІ Друґет консфіскував у реформатів міста церкву, апрохіальний дім та школу. Усі будівлі було зруйновано. На їх місі граф заклав новий квітковий сад. Однак, того ж року на початку Соляної вулиці Друґет виділив для реформатів землю, щоб там звели свою нову церкву. Карой Мейсарош був переконаний, що парохіальна церква міста та замкова церква не ідентичні. Парохіальна церква «бачила світанок XIV століття», а в 1762 році її вже не було. Цю думку виводить із свідчення хроніки Яноша Саларді. Саларді при описі облоги ужгородського замку 1644 р. зауважив, що «гармати стояли біля старої церкви» напроти замкових воріт всередині замкової паланки (зовнішніх мурів замку ще на той час не було). За Мейсарошем це саме та церква, яка перейшла до протестантів бл. 1556 р. У цьому випадку також не можемо бути переконаними у точності повідомлень автора середини XVII ст., тим більше висновках Мейсароша. Тож проблема локалізації парохіальної церкви та паулінського монастиря і церкви залишається відкритою.
Отже, бачимо, що на сьогодні у розпорядженні вчених не має достатньо джерел (писемних, археологічних) для локалізації монастиря і церкви ордену св. Павла Відлюдника в Ужгороді. Топоніміка не дає жодної інформації.

Використана література
Badó Zsolt: Régészeti feltárások az eszenyi Kastély-dombon. Kárpátalja,2006. szeptember 8., https://karpataljalap.net/2006/09/08/szenzacios-leletek-toltesepitesnel
Belay Vilmos: Máramaros megye társadalma és nemzetiségei. Budapest, 1943. Sylvester Nyomda RT.
Borovszky Samu (Szerk.): Szabolcs vármegye községei. Magyarország vármegyéi és városai. Budapest, 1900. https://www.arcanum.hu/hu/online-kiadvanyok/Borovszky-borovszky-samu-magyarorszag-varmegyei-es-varosai-1/szabolcs-varmegye-167E9/szabolcs-varmegye-kozsegei-irta-vende-aladar-revid-dr-borovszky-samu-168DC/eszeny-1692D/
Csánki Dezső: Magyarország történelmi földrajza a Hunyadiak korában. I, Budapest, 1890. https://www.arcanum.hu/hu/online-kiadvanyok/Csanki-csanki-dezso-magyarorszag-tortenelmi-foldrajza-a-hunyadiak-koraban-1/i-kotet-3/ungvarmegye-187F/mezovarosai-1894/
Documenta artis Paulinorum. 2. füz. A magyar rendtartomány monostorai. N–Sz, (Gyűjt. Gyéressy Béla). Budapest, 1976.
Documenta artis Paulinorum. 3. füz. A magyar rendtartomány kolostorai. T–Zs. (Gyüjt. Gyéressy Béla. Szerk. Tóth Melinda. [Közrem.] Hervay Ferenc). Budapest, 1978.
Documenta artis Paulinorum. 1. füz. A magyar rendtartomány monostorai. A–M, (Gyűjt. Gyéressy Béla). Budapest, 1975.
Engel Pál: A nemesi társadalom a középkori Ung megyében. Budapest, 1998.
Engel Pál: Ungmegye település viszonyai és népessége a Zsigmond-korban (Adatok Magyarország középkori demográfiájához). In Századok, 1985/ 4, 941-1005. p.
Fejér Georgius: Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis. Tomi X, Vol. 8, Budae, 1843.
Gyöngyösi Gergely: I. Remete Szent Pál Remete Testvéreinek Élete / Ford. P. Árvai Vince OSP., Csanád Béla, Csonka Ferenc. Varia Paulina III. Fráter György Alapítvány, Pilisszántó, 1998.
Gyöngyösi Gergely: Inventarium Paulinorum. (1521-1522). Cod. Lat. Digitalizált változata elérhető https://edit.elte.hu/xmlui/static/uv/uv.html?key=10831/30557&fname
Gyöngyösi Gregorius: Vitae Fratrum Eremitarum Ordinis S.Pauli Primi Eremitae. Ed. Franciscus L.Hervay, Budapest, 1988.
Ipolyi Arnold–Nagy Imre–Véghely Dezső (Szerk): Hazai okmánytár. Codex diplomaticus patrius VI. Budapest, 1876.
Karácsonyi János: A magyar nemzetségek a XIV. század közepéig. 1.köt. Budapest, 1900.
Kisbán Emil: A magyar pálos rend története, 1. köt. (1225–1711), Budapest, 1938.
Lehocky Tivadar: Beregvármegye monográfiája, 2 köt. Ungvár, 1881.
Mészáros Károly: Ungvár története, a legrégibb időktől máig, Ráth Mór Könyvkereskedés, Pesten, 1861.
MNL Ol E 153_a_Monasterium Beregh, Fasc. 10, 101/2, Monasterium Eszeny, Fasc. 109-113, Monasretium
Myskósky Viktor: A remetei g.e. templom. Vasárnapi újság, 1867. február, 24.
Nagy Imre–Nagy Iván–Véghely Dezső (Szerk.): A zichi és vásonkeői gróf Zichy-család idősb ágának okmánytára. Codex diplomaticus domus senioris comitum Zichy de Zich et Vasonkeo. III.. Pest, 1874.
Nagy Iván :Magyarország családai. Czímerekkel és nemzékrendi táblákkal. 3. Kötet (C–D), Kiadja Ráth Mór, Pest, 1858.
Németh Péter: Álom és valóság: Ung vára. In Carpatica – Kaрпaтикa, 13, Ужгород, 2001. 237-240. p.
Németh Péter: Álom és valóság: Ung vára. In Castrum, 2007. 5–10. p.
Németh Péter: Elpusztult középkori kolostorok, fennmaradt templomok Kárpátalján. In Középkori templomok a Tiszától a Kárpátokig. Középkori templomok útja Szabolcsban, Beregben és Kárpátalján. Második kötet. Szerk. Kollár Tibor. Nyíregyháza, 2013. 18-31. p.
Petrovics Péter. In: Magyar Életrajzi Lexikon. https://www.arcanum.hu/hu/online-kiadvanyok/Lexikonok-magyar-eletrajzi-lexikon-7428D/p-77238/petrovics-peter-7748E/
Pór Antal: Nagy Lajos 1326-1382. (Magyar Történeti Életrajzok). Budapest, 1892.
Regestrum decimalium sexeginalium dioecesis agriensis de annis 1333–1335. Elubr. per. Francis Balássy. Agriae, 1863.
Rupp Jakab: Magyarország helyrajzi története fő tekintettel az egyházi intézetekre, 2. Az Egri érsek-egyház-tartomány. Pest, 1872.
Sebestyén Zsolt, Úr Lajos: Ung megye helységneveinek etimológia szótára. Ungvár, 2014.
Sebestyén Zsolt: Beregmegye helységneveinek etimológia szótára. Nyíregyháza, 2010.
Sebestyén Zsolt: Kárpátalja településeinek történeti helynevei. A kataszteri térképek és birtokrészleti jegyzőkönyvek alapján. Nyíregyháza, 2008.
Sebestyén Zsolt: Máramaros megye helységneveinek etimológia szótára. Nyíregyháza, 2012.
Sebők Ferenc (Szerk): Anjou–kori Oklevéltár. XXV. 1341. Budapest–Szeged, 2004.
Terdik Szilveszter: Ungvár (Ужгород), vártemplom. In Középkori templomok a Tiszától a Kárpátokig. Középkori templomok útja Szabolcsban, Beregben és Kárpátalján. Második kötet. Szerk. Kollár Tibor. Nyíregyháza, 2013. 196-205. p.
Tringli István (Szerk.): A Perényi család levéltára, 1222–1526. Magyar Országos Levéltár kiadványai, II. Forráskiadványok 44, Budapest, 2008.
Кобаль Й.: Ужгород відомий і невідомий. Львів, 2003, Світ.
Сирохман М.: Церкви України: Закарпаття, Львів, 2000.
Федака С.: Населені пункти і райони Закарпаття: Історично-географічний довідник, Ліра, Ужгород, 2014.
Філіпов О.: Назви вулиць Мукачева у ХХ ст. Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр., Вип. 10., Київ, 2007. С. 312-316.
Тердік С. Ужгород, Замкова церква. Середньовічні церкви від Тиси до Карпат. Шляхами середньовічних церков у Саболчському та Березькому краях і на Закарпатті. Т.2. ред. Коллар Т. Нідельгаза, 2013.

Концентрація групових інтересів національних меншин громадськими організаціями Закарпатської області

У демократичному суспільстві важливу роль у самоутвердженні національно-культурних прав національних меншин відіграють громадські організації етнічних груп. В Україні це можна прослідкувати на прикладі Закарпатської області – регіону з яскраво вираженою багатонаціональною структурою населення. З першого десятиліття 21-го століття в регіоні діють близько 400 національно-культурних осередків різного статусу – обласного, районного, міського [1, с.13]. Так, станом на 2010 рік найвищого з названих статусу набули понад 60 із них. Головною метою їхньої діяльності є відродження і розвиток етнічної культури, рідної мови, духовне та національне збагачення, презентація структури на регіональному та міжрегіональному рівнях. Неодноразово активісти крайових організацій представляли свою етнічну групу й на всеукраїнському та міжнародному рівнях. За їхньою ініціативою створюються й діють театри, школи, центри, проводяться фестивалі та мистецькі конкурси. Саме цей перелік інститутів та заходів і лежить в основі функціональної діяльності етнонаціональних товариств.

Представляючи громадські організації національних меншин за кількісними показниками варто зазначити, що в межах кожної етнонаціональної групи існує певна конкуренція, пов’язана з амбіціями лідерів та їх можливостями співпраці з регіональними елітами. Тому, в тих національних меншинах, котрі мають більше ніж дві-три організації, фактично існують товариства-лідери і товариства-статисти. Перші характерні активною позицією у справі захисту прав національної меншини у різних суспільних сферах, від етносоціальної до політичної, мають потужні матеріально-фінансові ресурси. Переважно вони й презентують етнічну групу на різноманітних форумах, регіональних та загальнодержавних фестивалях. Товариства іншої групи переважно діють час від часу, підтримуючи формально статус існуючої організації, але практично діють у тіні товариств-лідерів.

Найбільшу кількість таких етнокультурних організацій мають роми (цигани), котрі посунули з цієї позиції угорців. Сьогодні сімнадцять національних товариств обласного статусу представляють ромську (циганську) етнічну групу краю. Тільки за останні десять років їх кількість зросла більш ніж у двічі. Серед перших організацій, які репрезентували ромську етнічну групу були: Культурно-просвітнє товариство циганів «Романі Яг» (рік створення – 1993), Товариство циганів Закарпаття «Рома» (1993), Закарпатське обласне товариство «Амаро Дром» (1995), Закарпатське молодіжне товариство циганів «Амаро Дром-Терненгеро» (1995), Культурне товариство циган Закарпаття «Ром сом» (1997), Товариство музичної культури циган Закарпаття «Лаутарі» (1998), Закарпатська асоціація ромських громадських організацій «Єкгіпе» (1998), Закарпатське обласне культурно-просвітнє товариство ромських жінок «Терне чая по нево дром» (1999), Культурне товариство по захисту інтересів угорських ромів Закарпаття «Унг-Ромен» (1999) [4,  с. 74]. Ці організації охоплюють широкий спектр напрямків культурно-освітньої роботи від культурно-мистецького й спортивного до освітнього й правозахисного. Щодо останнього, то останнім часом проводяться науково-практичні конференції з проблем життя циган. Видавалися два українсько-циганські періодичні видання («Романі Яг» і «Ром сом»). Проводяться ромські народні фестивалі. Оскільки роми-цигани є однією із найчисельніших етнічних груп в Закарпатті, але одночасно найменш забезпеченою освітньо-виховними потребами, то згаданими організаціями проводиться робота, покликана задовольнити освітні права циганів на різних рівнях системи освіти.

Тринадцять угорських товариств отримали загальнообласний статус. Першими серед них були: Товариство угорської культури Закарпаття (рік створення – 1993), Товариство угорської інтелігенції Закарпаття (1993), Закарпатське угорськомовне наукове товариство (1993), Товариство угорських бібліотекарів Закарпаття (1994), Форум угорських організацій Закарпаття (сюди входять 14 місцевих організацій) (1995), Закарпатське угорськомовне педагогічне товариство (1996), Закарпатське угорське товариство працівників охорони здоров’я (1996), Спілка угорських журналістів Закарпаття (1998), Закарпатська угорська асоціація скаутів (1996), Закарпатське угорськомовне товариство студентів та молодих дослідників (1999) [4, с.73]. Усі згадані товариства піклуються про розвиток національної угорської культури, освіти, продовження історичних традицій угорців Закарпаття. Вони сприяють також реалізації особистих і колективних прав угорців краю, особливо освітньо-виховних. Тому згадані організації проводять координаційну роботу, співпрацюють із відповідними навчальними закладами, фондами підтримки, об’єднаннями. Ведеться активна робота, спрямована на збереження і пропаганду угорської мови та літератури. Регулярно організовуються конференції з різних проблемних питань, а також відзначаються національно-культурні свята.

П’ять культурно-національних товариств репрезентують другу за кількістю населення національну меншину в Закарпатській області – російську. Історично першими в регіоні виникли Товариство російської культури «Русский дом» (1993) та Закарпатське відділення Всеукраїнської громадської організації «Руський рух України» (1999). Вони займаються підтримкою культурних і національних інтересів росіян, відзначають ювілеї російських письменників, художників, проводять наукові конференції та фестивалі.

Основним завданням румунських товариств, яких у краї є п’ять, є виховання у молоді любові до рідної мови, історії регіону, відродження народних традицій, звичаїв, соціальний захист румунського населення. Серед перших з них були «Соціально-культурне товариство румун Закарпаття ім. Кошбука» (1994) і «Соціально-культурне товариство румун Закарпаття ім. Іоан Міхалі де Апша» (1999). Проводиться фестиваль румунського народного мистецтва, інші заходи.

В області діють чотири словацьких товариства обласного статусу. Серед них провідні позиції займають Обласна культурно-освітня організація «Матіца Словенска на Закарпатті» (1994), «Товариство словаків Закарпаття ім. Людовіта Штура» (1997) та Закарпатське обласне культурно-освітнє товариство  словацьких жінок «Довіра» (1999) [4, с.75]. Мережа їхніх осередків поширюється в місцях компактного проживання представників даної національності. Основне їх завдання полягає у відродженні та подальшому розвитку словацької культури, фольклору, традицій, духовності. Важливим моментом вважається й організація шкільної освіти та культури словацької національної меншини. При осередках створені колективи художньої самодіяльності, церковні хори. Щороку проводиться свято словацького народного мистецтва «Словенска веселіца». Виходило друком періодичне видання словацькою мовою («Подкарпатскі словак») та журнал «Довіра».

Двома товариствами представлені в Закарпатті етнічні німці та євреї, а по одному мають поляки, греки, вірмени і білоруси. Азербайджанці мають регіональне представництво всеукраїнської організації.

Одним із пріоритетних завдань першого в регіоні Закарпатського обласного товариства німців «Відродження» (1994) є збереження мови і культури етнічних німців, їх самобутності і духовності. Товариство спирається на районні та сільські осередки, співпрацює з всеукраїнським німецьким товариством. Щорічно за сприяння організації в області проводиться свято німецької народної культури.

Єврейська національна меншина регіону спершу була представлена Закарпатським обласним єврейським культурно-освітнім товариством, яке засноване у 1993 році. Його завдання полягають у створенні недільних єврейських шкіл, літніх таборів відпочинку й оздоровлення дітей, молодіжних клубів тощо. Організація підтримує тісні контакти з єврейським населенням, займається організацією культурних та благодійних програм. Товариством широко відзначаються єврейські свята.

Товариство польської культури Закарпаття (згодом – імені Гнєви Волосєвич), яке створене в 1995 році, проводить культурно-освітні та екологічні заходи, організовує відпочинок дітей з польських сімей краю в Польщі, відзначає ювілеї відомих польських діячів, державні свята. Важливим аспектом діяльності товариства вважається пробудження національної свідомості польського населення області, поширення практики вивчення їх мови, культури, релігії, традицій і звичаїв. При товаристві проводять навчання учні суботньої польської недільної школи імені професора Тішнера. Крім того, вони займаються пошуком для молоді регіону місць навчання у вузах Польщі.

Вірменську національну меншину регіону представляє Товариство вірменської культури Закарпаття «Арарат» (1996). Воно пропагує історію і культуру свого народу, вірменсько-українську дружбу через організацію наукових конференцій, літературних, музичних вечорів, художніх виставок тощо. Надає допомогу діяльності вірменської недільної школи [4, с.77].

Закарпатське обласне товариство білорусів «Сябри» (1999) стоїть на захисті білоруської культурної та духовної спадщини, виховує молодь у повазі до своєї культури, турбується про поліпшення соціально-побутових умов членів свого етносу тощо. Власного друкованого органу не має [4, с.77]. Регіональна організація Конгресу азербайджанців України створена в 2000 році. Її членами пропагується дружба між народами, спільний розвиток культури, сприяння духовним та громадсько-політичним інтересам громадян регіону.

Загалом діяльність національно-культурних товариств етнічних меншин в Закарпатті спрямована на подальше утвердження гарантованих Конституцією та іншими державними актами України прав та свобод представникам національних меншин, задоволенню їх освітніх і культурних інтересів та духовних потреб. Більше того, вони є найзацікавленішими суб’єктами в духовному й освітньо-виховному процесі кожної етнічної групи, а тому намагаються впливати на міжетнічну ситуацію, на її стабільність і взаємоповагу, яка історично властива всім національним спільнотам, що проживають в Закарпатті.

Культурно-просвітницьку діяльність громадські організації національних меншин мають можливість здійснювати у власних приміщеннях. Щоправда, за довідковою інформацією управління у справах національностей Закарпатської облдержадміністрації тільки одинадцять з усіх обласних мають приміщення на правах приватної власності (Товариство угорської культури, Товариство угорської інтелігенції, Демократична спілка угорців України, угорськомовне педагогічне, культурно-освітня організація «Матіца Словенска на Закарпатті», культурно-просвітнє «Романі Яг», ромів «Романі Чгіб», товариства циган «Рома», конгрес ромів «Праліпе», циган Закарпаття «Ром сом» та асоціація ромських громадських організацій «Єкгіпе»). Дві організації розташовані у комунальних приміщеннях на правах оренди (польське товариство та угорська асоціація скаутів). Німецькі товариства здійснюють свою діяльність на базі Центру німецької культури «Паланок». П’ять румунських товариств мають можливість проводити свою роботу на базі Центру румунської культури в смт. Солотвино Тячівського району. Ще два угорські товариства (угорськомовне наукове товариство та угорськомовне товариство студентів та молодих дослідників) базуються в Центрі гунгарології в м. Ужгород,три русинські (Карпатських русинов, подкарпатських русинов, Народна рада русинов Закарпаття) – в Домі русинів у м. Мукачево. Переважна більшість громадських організацій національних меншин Закарпаття все ж не мають власних базових приміщень. 24 таких товариства здійснювали свою діяльність, використовуючи приміщення Центру культур національних меншин Закарпаття у м. Ужгород. При чому їм надавалася така можливість безоплатно [2].

За рахунок обласного бюджету в регіоні задіяні програми духовного відродження національних меншин, посередниками яких також виступають організації та центри. Переважно вони спрямовані на забезпечення розвитку освіти, культури, традицій, мистецтва, задоволення мовних та інших потреб етнічних спільнот.

Лідери громадських організацій національних меншин входять до складу Громадської колегії, яка створена в 2005 році як дорадчий орган при голові Закарпатської облдержадміністрації [2]. Практика останніх років показує, що співпраця органів державної влади, органів місцевого самоврядування і активістів громадських організацій носить позитивний характер, принаймні для уваги до прав і свобод етнічних меншин та вирішення конкретних поточних проблем громад. Важливу роль така співпраця відіграє в контексті залучення представників культурно-національних товариств до системи управління на місцях, зокрема в місцях компактного проживання національних меншин.

Варто зазначити, що характер функціонування громадських організацій національних меншин має давню історію в регіоні. Ще в першій половині 20-го століття свої права і свободи в регіоні за допомогою національно-культурних товариств захищали чехи і словаки, угорці й німці, євреї, українці, русини, інші місцеві етнонаціональні спільноти. Тому, для Закарпаття період 1990-х років був характерним не стільки процесом створення, а скоріше відновлення (відродження) діяльності громадських організацій національних меншин, що успішно продовжується і сьогодні.

Координаційну роботу громадських організацій національних меншин в регіоні довгий час здійснювало Управління національностей та релігій Закарпатської обласної державної адміністрації, основними завданнями якого були: забезпечення реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, забезпечення прав національних меншин, прав громадян на свободу світогляду та віросповідання, сприяння гармонізації міжнаціональних та міжконфесійних відносин, збереженню і розвитку етнічної самобутності національних меншин, а також реалізації права громадян на свободу совісті [3]. Відповідно до названих та інших завдань, поміж іншим, управління сприяло активізації діяльності національно-культурних об’єднань та інших громадських організацій національних меншин, проведенню заходів, спрямованих на розвиток етнічної самобутності етнонаціональних спільнот тощо, залучаючи їх до реалізації таких регіональних програм як «Центр культур національних меншин Закарпаття на 2016 – 2020 роки», «Програма забезпечення розвитку освіти, культури, традицій національних меншин області на 2016 – 2020 роки», «Програма «Ромське населення Закарпаття» на 2016 – 2020 роки, а також «Стратегії захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року» [3]. Чисельні громадські організації національних меншин Закарпатської області мають можливість реалізовувати свій потенціал і шляхом участі в багатогранній роботі Громадських рад, у тому числі й при Закарпатській обласній державній адміністрації.

  1. Діяльність об’єднань громадян у Закарпатській області: статистичний бюлетень. Ужгород, 2010. 44 с.
  2. Інформаційно-аналітична довідка щодо стану міжнаціональних відносин і забезпечення прав національних меншин у І півріччі 2010 року в Закарпатській області / Закарпатська ОДА (власна інформація – авт.).
  3. Інформація про Управління національностей та релігій. Закарпатська обласна державна адміністрація. URL: https://carpathia.gov.ua/storinka/informaciya-pro-upravlinnya-nacionalnostey-ta-religiy
  4. Сагарда В.В., Фернега В.С., Токар М.Ю. Освітньо-виховні проблеми національних меншин Закарпаття, Ужгород, 2000. 132 с.

Маріан ТОКАР, професор Карпатського університету імені Августина Волошина (Ужгород)